Проєкт "Хочу к своим" презентували українцям наприкінці липня минулого року. Це спільна ініціатива Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Головного управління розвідки, Служби безпеки України та Секретаріату Уповноваженого парламенту з прав людини. Основне завдання проєкту — повернути цивільних українців, незаконно затриманих на окупованих Росією територіях, обмінявши їх на також українців, засуджених за держзраду на користь РФ, колабораціонізм і те, що вони здавали ворогу місця дислокації українських військових чи озброєння. Суспільне відвідало одну з колоній, де утримують таких засуджених і поспілкувалося з трьома чоловіками, які написали заяви на обмін в Росію. Розповідаємо їхні історії, ймовірні сценарії, які очікують на них у разі обміну — і те, чому проєкт непокоїть українських правозахисників.
Звіти про влучання від "золотого пера"
Олександру Добродомову 59 років, він із Дружківки на Донеччині. Ще до початку інтерв’ю, буквально з порогу заявляє, що насправді він — наш колега. Добродомов називає себе журналістом, а також письменником і сценаристом — загалом, "Золотим пером Донбасу".
У колонії в нього інший статус. Тут він – засуджений на 12 років за статтею про колабораціонізм і державну зраду. В його справі значиться: чоловік шпигував на користь Росії, передаючи через Telegram інформацію про розташування особового складу ЗСУ й пересування Дружківкою української техніки. Очікувано, що Олександр свою діяльність бачить інакше.
"Я захищав своє місто від якихось хворих людей, які хочуть вислужитися перед Росією чи новою владою. В нас багато таких, — пояснює він. — Почалося з того, що мені надіслали повідомлення, що в моєму будинку на першому поверсі — я на третьому живу — "об'єднаний штаб тероборони трьох міст" і там бувають всякі найманці". На першому поверсі будинку Добродомова — крамниця з невеликими підсобками й він нібито відповів неназваному контакту, що місця для військових там немає. Його попросили сфотографувати локацію на підтвердження слів — він це зробив. І вважає, що вчинив благородно, убезпечивши будинок.
Обшук СБУ показав, що Добродомов спілкувався з росіянами тісніше. Працівники спецслужби виявили в нього банківські картки, на які надходили гроші з РФ, російські триколори та документи з кресленнями й мітками. Одне з позначень виявилося місцезнаходженням боєприпасів, які планували використати для проведення диверсії у Дружківці. За даними слідства, після ударів росіян по місту Добродомов разом зі спільниками надсилав фотографії наслідків влучань.
З Єгипту до України через російський паспорт
На відміну від Добродомова, який своєї роботи на ФСБ не визнає, лікар із Києва Володимир Виборний не заперечує, що співпрацював із російською спецслужбою ще з 2017 року. Причина – хотів отримати російський паспорт. Йому пообіцяли, що все буде, але спершу треба попрацювати на благо "нової батьківщини". Для цього на початку повномасштабного вторгнення Виборний, який тоді мешкав у Єгипті, повернувся до України.
"Вони (куратори ФСБ — ред.) пообіцяли мені зробити документи на інше імʼя, щоб я зміг діяти нелегально. Працювати через соцмережі — WhatsApp, Telegram, — зізнається він Суспільному. — Я вважав за доцільне й добре якось усунути цю владу. Щоб Україна, як і раніше, була з Росією в добрих стосунках. Як Білорусь, наприклад".
За даними проєкту "Хочу к своим", у травні 2022 року Виборний запропонував одному з лідерів "ДНР" Денису Пушиліну передавати місця дислокації військової техніки та особового складу ЗСУ.
Перші відомості про переміщення українських військ та місця їх перебування Виборний передав ФСБ із власної ініціативи. Розповідає, що затоваришував з азовцями, вивідував інформацію й передавав усе кураторам. І досі не вважає це неправильним.
"Я вважаю, що український, білоруський і російський народи — це, по суті, єдиний народ. Це різновиди одного народу", — запевняє він.
Опинившись перед перспективою 15 років ув’язнення через пособництво Росії та створення терористичної групи – Виборний мав агентів — він не шкодує. Наголошує: "Усе це було заради збереження цілісності Росії".
За пайок і порядок
Олександр Чікін із Купʼянська – третій засуджений, з яким поспілкувалось Суспільне, — відбуває восьмирічне увʼязнення. Термін отримав за співпрацю з Росією. На відміну від Добродомова й Виборного, даних про дислокацію українських сил оборони та їх озброєння він не передавав. На початку повномасштабного вторгнення Чікін став виконувачем обов'язків дільничного інспектора поліції "Управління внутрішніх справ Тимчасової цивільної адміністрації Харківської області" — окупаційного органу влади. Тобто став поліціянтом в окупованому на той час Купʼянську.
До 2008-го він працював дільничним міліціонером, потім— охоронцем на овочебазі. Каже, що на окупантів працював, аби підтримувати порядок. "Ми займалися патрулюванням: сьогодні оцей і отой двір, щоб хоч би наші будинки не постраждали, щоб не пограбували їх, — розповідає. — Потім ввели комендантську годину, й нам це заборонили. А тоді пішла розмова про те, що для підтримки громадського порядку буде створено добровільну народну дружину".
Спершу цими "народними дружинниками" керували такі ж українці, а згодом на керівні посади до Купʼянська приїхали росіяни. Вони, за словами засудженого, одразу попередили "дружинників", що на посади розраховувати їм не доведеться, бо й вік не той, і переатестації в них немає. Чікін запевняє, що за роботою в органах не гнався, а з вигоди — хіба що частіше за решту населення отримував продуктовий пайок.
"Пайки – так. Якщо звичайні мешканці отримували його щомісяця, нам давали щотижня. Тоді з магазинів пропало все, банкомати зникли, то раді були й дармовому шматку хліба. Нікому я не сприяв — ні "ЛНР", ні "ДНР", ні росіянам".
"Не хочу сидіти, поїду в Росію"
Чікін вважає, що справедливим покаранням для нього було б просто "взяти на олівець" і зробити попередження. Провести ж іще п’ять із восьми присуджених років у тюрмі він не хоче, тому й написав заяву на обмін у Росію в рамках проєкту "Хочу к своим".
"Не хочу сидіти. За час моєї відсидки в мене померла мати, помер тесть, я в цьому звинувачую себе. Я тоді пішов [у поліціянти] через них, щоб їх підтримувати, — розповідає він Суспільному. — У мене дружина — інвалід другої групи, теща практично прикута до ліжка".
Що робитиме в Росії, якщо його обміняють, Чікін не знає. Каже, що не пропаде, головне – не сидіти у в’язниці.
Володимир Виборний каже, що заяву написав, бо завжди мріяв жити в Росії. Про плани на своє подальше життя там не каже. А Олександр Добродомов планує працювати в російських медіа. Він переконаний, що в РФ "житиме в розкоші", а за його книжкамиВідомо про дві книжки Добродомова, обидві російськомовні. Перша — "Мытарства пассионариев" — про російського агента спецслужб із богословською освітою, якого РПЦ вербує для виконання делікатних задач, друга — "Исход или Терминатор-3". Обидві книжки автор називає готовими до екранізації кінороманами. напишуть сценарії та знімуть фільми.
Жоден із чоловіків не сумнівається, що їх обміняють. Тільки в рамках обміну "тисяча на тисячу" Україна віддала Росії 120 засуджених за держзраду, колабораціонізм та інші злочини. Передовсім їх обмінюють саме на незаконно затриманих цивільних, але можуть і на військових. Цей обмін, за даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, обмежень не має.
За словами представника штабу Петра Яценка, загалом заяви на обмін до Росії написали близько 500 засуджених українців. На сайті оприлюднили дані лише 320 із них — тих, хто погодився на публічність.
Розраховувати на обмін у Росію ув’язнені можуть лише після винесення вироку й початку відбуття покарання. Тоді їм пропонують написати відповідну заяву. Чекати на обмін можна довго й часом Росія може відмовитися від цих людей. "Треба розуміти, що переважно росіяни розцінюють усіх українців, які їм так чи інакше допомагають, як одноразовий матеріал. Вони не цікавляться їхньою подальшою долею, — каже Яценко. — Ми бачимо такі випадки дуже часто. Росія використовує людей "втемну", наприклад, змушуючи їх переносити якісь вибухові пристрої. Не знаючи, що вони несуть, люди гинуть. Навіть українці, які вірять, що вони нібито роблять спільну з Росією справу, для росіян нічого не значать".
Чому правозахисники проти ініціативи "Хочу к своим"
Правозахисники ведуть дискусії, чи дійсно можна обмінювати українських засуджених за колабораціонізм на незаконно затриманих у Росії цивільних українців. Виходить, що умовно "поганих" українців міняють на "хороших". Але все ж вони — українці. Обмінюючи своїх цивільних громадян на своїх же, Україна легітимізує злочинну політику РФ щодо так званих обмінів цивільними. Адже, за міжнародним гуманітарним правом, цивільні військовополоненими бути не можуть.
Крім того, на думку виконавчого директора Української Гельсінської спілки з прав людини Олександра Павліченка, проєкт порушує низку прав засуджених, зокрема право на приватність. На сайті "Хочу к своим" є фото, обвинувачувальна стаття й заява на добровільне переміщення в Росію. У разі, якщо їх не обміняють, після закінчення терміну увʼязнення ці люди повертаються в українське суспільство, яке ідентифікуватиме, що перед ними – зрадник. Це може призвести до погроз таким людям і їх переслідування.
Передача фактично українських громадян Росії не є класичним обміном, каже програмний директор "Центру громадянських свобод" Володимир Яворський: "Це не формальні обміни військовополоненими, коли одного обмінюють на іншого. Тут сторони взаємно випускають певних людей. Різниця [порівняно з військовополоненими] в тому, що люди дають згоду добровільно, як цивільна особа, приїхати в Російську Федерацію. Причому Україна фактично знімає з них будь-які обвинувачення".
Тут є правовий нюанс: як переконатися в добровільності згоди засудженого на "обмін", адже він надає її в умовах несвободи. Відтак цей крок може вважатись видворенням такої особи через її політичні переконання.
"Ми кілька разів спілкувалися з органами влади з приводу того, як перевірити добровільність згоди на те, що людину видадуть Російській Федерації. Нас запевнили, що там є і письмові згоди, є відеозаписи. Тобто їх справді беруть, і люди справді погоджуються", – каже Суспільному Яворський.
На сайті проєкту "Хочу к своим" зараз розміщено дані тих, хто вчинив тяжкі та особливо тяжкі злочини. Звільнення таких осіб від відбування покарання може посилити відчуття безкарності.
Росія теж може використовувати людей в окупації як ресурс для неправового обміну. Тобто незаконно арештовувати й фабрикувати справи, щоб у подальшому було кого обмінювати на засуджених в Україні. Тож обміни засуджених за колабораціонізм на цивільних заручників з окупації може призвести до сплеску порушення прав людей на окупованих територіях.
Що очікує на цих людей у Росії?
Перетнувши кордон, вони не стають автоматично громадянами Росії. Правозахисники наголошують: обміняні в рамках проєкту "Хочу к своим" засуджені потрапляють у ту ж ситуацію, що й люди, які просто виїхали з України в РФ.
"Нічого поганого їм там не загрожує. Але казати, що їхнє життя там стане ідеальним — теж ні, тому що вони, в принципі, нікому там не потрібні. В них немає майна, вони не отримують ніяких особливих грошей — лише невелику допомогу, яку вони матимуть як будь-які постраждалі від війни, — каже Володимир Яворський. — У Росії зараз є спрощена процедура отримання громадянства для громадян України, за три місяці чи навіть швидше там можна отримати російський паспорт. Тому, я думаю, що більшість із них отримуватимуть російські паспорти і житимуть як громадяни РФ".
Усі троє засуджених за колабораціонізм, з якими спілкувалось Суспільне, написали заяви на обмін понад рік тому. Досі бажання обміняти їх Росія не виявила. На запитання, чи не вважають вони себе просто використаними, усі заперечили, бо вважають, що "Путін своїх не кидає". Втім, як показує практика, і забрати засуджених за роботу на окупантів до себе Росія не поспішає.
