З 23 по 25 травня Росія і Україна обмінялися полоненими в форматі 1000 на 1000: кожна сторона передала 880 військових та 120 цивільних. Як повідомила Суспільному організація "Захист в'язнів України", понад половина цивільних, які повернулися в Україну, — це засуджені за кримінальні злочини, не пов’язані з війною. Щонайменше 15 з них — це в’язні, які відбували покарання в колоніях на окупованій частині Херсонської та Миколаївської областей. Ще близько 50 — це громадяни України, які жили в Росії і були засуджені в різні роки. Після відбуття строку російська влада мала депортувати їх на батьківщину, але натомість безстроково тримала в неволі в центрах для іноземців, які нелегально перебувають в Росії. У цьому обміні росіяни задіяли їх несподівано як для української влади, так і для самих в’язнів.
Кореспондент Суспільного зустрівся з ними в Києві. Учасники обміну розповіли, як росіяни пропонували їм участь у війні в обмін на звільнення та як вони опинилися вдома без будь-яких документів, грошей і чіткого розуміння, що робити далі.
"Пригнічували, зачіпали людське"
Чоловіки в спортивному одязі товпляться на тротуарі біля Олександрівської лікарні в центрі Києва. Одні курять, інші комусь дзвонять, треті — порпаються в дорожніх сумках і рюкзаках, якими заставлено все навколо. Це колишні в'язні, яких 23 травня Росія передала Україні під час обміну полоненими. Спершу їх перевезли до лікарні в Чернігові, а потім близько 40 людей відправили сюди. Сьогодні, через п’ять днів після обміну, персонал Олександрівської лікарні повідомив, що більше не може тримати їх у себе, і вже кілька годин вони стовбичать на вулиці, не знаючи, що робити.
Один з них — Олександр з міста Лозова Харківської області, який попросив не вказувати його прізвище. Він розповідає, що з 2011 року їздив на заробітки до Москви, а в 2015-му "присів на три роки" за крадіжку.
— У 2018-му звільнився, намагався налагодити своє життя. У 2021-му мене спіткала та ж доля. Мені дали два роки та шість місяців, теж за крадіжку, — розповідає він трохи присвистуючи через те, що у нього не вистачає пари передніх зубів.
У травні 2024 року він відбув строк у колонії в Тулі, але на свободу не вийшов. Біля виходу з тюрми його зустріли поліцейські і відвезли до суду. Суддя постановив, що Олександр перевищив терміни перебування в Росії, виніс рішення про його примусову депортацію в тримісячний термін і відправив до центру тимчасового утримання іноземних громадян. До повномасштабної війни в таких випадках російська влада видворяла громадян України додому, але в 2022 році кордон закрився, і українці застрягли в депортаційних центрах на невизначений час. Коли тримісячний термін на їхнє видворення закінчується, суди виносять нове рішення ще на три місяці — і так по колу.
— Умови там не найприємніші, — скаржиться Олександр. — Ми там раби. Пригнічували, зачіпали людське, ставилися не особливо позитивно.
Згодом з депортаційного центру його перевели до ізолятора тимчасового тримання в місто Кімовськ. За словами Олександра, там тюремники пропонували йому та іншим мігрантам записатися до російської армії і відправитися на війну. Натомість обіцяли звільнення і російське громадянство.
— Були й такі, хто погоджувався. Не тільки громадяни України, були й вірмени, і узбеки, і таджики. Це не їхня війна, а вони все одно йдуть, — знизує плечима Олександр. — Я не погодився, бо мій дім — Україна. Я щирий українець. Мені нічого цього не треба.
"Ніби приїхав додому, але ніби в чужу країну"
21 травня до камери Олександра зайшов начальник ізолятора і сказав, щоб він та інші українці збирали речі та готувалися до від'їзду. Куди і навіщо вони їдуть — їм не пояснили. Наступного ранку їх відвезли до великого центру утримання мігрантів у підмосковному селі Сахарово, де вони провели кілька годин у камері.
— О 10 годині вечора залетіли співробітники поліції в масках, били, кріпили і завантажили в автобус та повезли в невідомому напрямку. Всю дорогу їхали, зігнувшись, не підводячи голови, — розповідає Олександр.
— Наручники вони спеціально передавлювали, — додає інший колишній ув'язнений, який слухав нашу розмову. — Попросиш його: "Командир, послаб наручники, глянь на руку". Він запитає: "Ця рука?" — і як дасть по ній електрошокером. До них не можна було звертатися. З нами був дідок, він ледве ходить, і його побили.
— Так, ставлення поскудне, як до черв'яків, — каже Олександр і на підтвердження засукує рукави — на його зап'ястях від наручників залишилися криваві рани.
Автобуси завезли їх до Білорусі і зупинилися біля українського кордону. Там вони пересіли в інші машини, які вивезли їх до України. Тільки тоді Олександр дізнався, що вони взяли участь в обміні полоненими.
— Нам пощастило. Але краще б хлопців, які воювали, віддали замість нас. Я був готовий кріпитися і далі там, а не тут. Наші хлопці за країну воювали, кріпляться, страждають у полоні. Краще б їх поміняли, а ми б кріпились, — каже він.
Як Олександра та інших колишніх засуджених зустріли в Україні — йому не сподобалось.
— Спочатку нас привезли в лікарню, зустріли тепло, гаряче, класно. Ми пройшли всі комісії, вели діалог зі спецорганами. Але сьогодні нас за ворота вивели і все — йди куди хочеш. Так хіба робиться? Це так не робиться. Ми повернулися додому. Але нас там так не викидали, як тут. Сказали: "Усе, йдіть". А куди йдіть?!
З усіх документів у Олександра — тільки ксерокопія паспорта. Каже, що оригінал росіяни навмисно знищили, бо він "йшов з Російської Федерацією врозріз і не підтримував їхні поняття". Рідних в Україні у нього немає, грошей теж, і чим саме займатися, крім відновлення документів, — він не знає.
— Я ніби приїхав додому, але ніби в чужу країну, — зітхає він.
З обміну в СІЗО
Допомогти учасникам обміну приїхав голова організації "Захист в'язнів України" Олег Цвілий. Він переписав дані присутніх, з'ясував, кому що потрібно, і телефоном просить колег знайти тимчасове житло або купити квитки додому.
Закінчивши дзвінок, він пояснює Суспільному, що росіяни передали під час обміну дві категорії ув'язнених. Перша — це засуджені, які відбували покарання в колоніях Миколаївської та Херсонської областей, що опинилися під окупацією. У листопаді 2022 року, відступаючи, росіяни забрали звідти з собою 1800 ув'язнених. Наразі в Україну повернулося тільки 380 людей. 15 засуджених з цієї категорії потрапили в останній обмін. За словами Цвілого, зараз 12 з них проходять обстеження. А ще троє не відбули термін повністю і відразу після обміну відправилися в СІЗО.
— Одному буквально дня не вистачило. Його помістили в СІЗО, а наступного дня відпустили, — усміхається Цвілий.
Друга категорія — це колишні в'язні, які відбули покарання в Росії за різні злочини і потім, так само як Олександр, застрягли в депортаційних центрах. За підрахунками Цвілого, серед повернених таких щонайменше 50 людей. Правозахисник вважає, що влада поставилась до них безвідповідально.
— У половини немає документів і жодних довідок, що їх привезли за обміном, хто вони, що вони, — скаржиться Цвілий. — Люди турбуються, як вони будуть їхати країною. Вони знають, що по дорозі можуть бути блокпости, ТЦК. Турбуються, щоб їх без документів нікуди не повезли.
Суспільне запропонувало відповісти на цю критику представнику Координаційного штабу з поводження військовополонених Петру Яценку. Він не погоджується, що влада зробила для обміняних замало.
"У нас є різні категорії тих, хто повертається. Усе це — громадяни України, всіма ними , так чи інакше, опікуємося і будемо опікуватися. Там, де в нас є певні неузгодженості між нормативними актами, підключаються волонтери. Координаційний штаб вже підготував необхідні листи на інші відомства для того, щоб взяти цю ситуацію під контроль і подбати про цих людей, щоб вони не залишалися на вулиці, щоб в них були гроші на перший період, і щоб їх прилаштувати", — сказав він.
"ФСБшники там душу відводили"
Ще один з обміняних — Віктор з Харкова — розповідає Суспільному, що його теж вивезли на обмін з депортаційного центру, але він потрапив туди "з волі", тобто до цього не сидів у в'язниці. У Росії він жив з 2016 року — переїхав до Іркутська з донькою і дружиною, яка була росіянкою і, за його словами, сумувала за домівкою. Спочатку Віктор працював будівельником, а потім вантажником на ринку. Він оформив посвідку на проживання, але згодом її втратив, і в жовтні минулого року його просто на роботі затримали співробітники ФСБ.
— Як мені потім сказав оперативник, на мене прийшов папір, що я українець, викликаю підозру і треба перевірити, — розповідає Віктор, огрядний усміхнений брюнет.
Незабаром після затримання суд відправив його в депортаційний центр, де він провів п'ять місяців. 21 травня літаком його відправили в той же підмосковний ізолятор, що й Олександра, а звідти повезли на обмін. Віктор скаржиться, що і його по дорозі також били електрошокером і перетягнули наручниками зап'ястя.
— Слідів не залишилося, у мене шкіра, як у слона. Але прилітало добре. ФСБшники там душу відводили. А коли під'їжджали до кордону, наручники зняли і сховали разом із шокерами, — згадує він.
Його дружина з донькою залишилися в Іркутську, а сам Віктор збирається до батьків у Харківську область.
— А потім вже подивимося, що далі робити. Може, тижні два-три-місяць погуляю і, може, на війну піду. Соромно за те, що мене не було тут, коли вся ця катавасія почалася. Чесно, соромно, — зізнається він.
"Ми повернули козаків, які стануть в нагоді"
— Воля п'янить! Над головою немає ґрат, за тобою ніхто не стежить, а руки за звичкою все одно за спиною, — посміхається учасник обміну Вадим, мрійливо дивлячись у небо.
Він родом з Київської області. У 2019 році поїхав до Росії, але був затриманий на кордоні за контрабанду наркотиків — як стверджує сам Вадим, несправедливо і без доказів. Після закінчення строку його також помістили в депортаційний центр, довго не випускали і схиляли доєднатися до російської армії. На руках у Вадима тюремні татуювання і порізи від перетягнутих наручників, які, як і у більшості обміняних, залишилися на згадку від поїздки до україно-білоруського кордону.
— Тепер хочеться побути з близьким і починати життя з початку, — каже він.
Раптом починає вити сигнал повітряної тривоги. Вадим та інші ув'язнені злякано дивляться по сторонах.
— Що нам робити, скажіть, будь ласка. А то ми не звикли, — звертається він до мене стурбовано.
Поступово тротуар порожніє — учасники обміну роз'їжджаються хто куди. Четверо сідають в машину до правозахисника Олега Цвілого. Він збирається везти їх на вокзал, звідки вони поїдуть у рідні регіони.
— У них, правда, з документів — тільки виписки з лікарні. Буду пробувати впихнути їх у поїзд, але не знаю, як у мене це вийде, — сміється він.
Нещодавній обмін став рекордним за кількістю переданих цивільних. Деякі громадські діячі були розчаровані тим, що в нього потрапили не мешканці окупованих територій, затримані за проукраїнську позицію, а звичайні ув'язнені. Координаційний штаб з поводження військовополоненими виправдався, що обмін готувався поспіхом і Україна не мала змоги впливати на обмінні списки.
Перед тим, як попрощатися з Олегом Цвілим, запитую, як він оцінює участь колишніх в’язнів в обміні.
— Росія — країна-терорист. Вони викрали цих людей для того, щоб ними торгувати, — відповідає він. — Раніше депортація цієї категорії людей відбувалася через Грузію. Вони спокійно виїжджали і добиралися своєю дорогою. А тепер була дана команда зверху їх притримати, щоб зараз так використати. Звісно, погано, що вони так зробили, бо цих людей вони мали і так відпустити, а не на якихось умовах.
Цвілий визнав, що ця категорія громадян "не зовсім позитивна", і суспільство більше чекає на повернення військовополонених, дітей або проукраїнських діячів.
— Але, люди добрі, це також наші громадяни України, і вони не взяли до рук зброю і не пішли воювати проти України! — каже Цвілий. — Вони кріпилися хто два роки, хто — рік, тримали свою проукраїнську позицію, не йшли на їхні умови і чекали, коли їх повернуть. Ми маємо поважати їхнє рішення. Ми повернули козаків, які стануть в нагоді в будь-якому випадку. Я впевнений, що частина з них піде захищати країну. Якусь користь ці люди точно принесуть. Так що зраду розганяти не потрібно! Це живі люди, вони наші громадяни. Вони повернулися і будемо сподіватися, що решта також повернеться.
