35-річний Олександр Стягайло на позивний "Булат" — старший лейтенант, командир роти 41 окремої механізованої бригади. Дитинство та юність Олександр провів у Звягелі на Житомирщині. В перший день повномасштабної війни добровольцем пішов служити до тероборони. Разом з побратимами у Куп'янську Олександр взяв полоненого. Зараз військовий перебуває на реабілітації в одній з лікарень Житомира.
Про військову службу і бойовий досвід та про те, що означає бути командиром Олександр Стягайло розповів кореспондентам Суспільного.
За словами Олександра, він — з династії військових. Народився в 1991 році в Амурській області Російської Федерації. Дитинство та юність провів у Звягелі, розповів Олександр. Після закінчення загальноосвітньої школи навчався у Звягельському промислово-економічному технікумі, потім здобув освіту в Івано-Франківському університеті нафти і газу. Три роки працював за кордоном. За словами чоловіка, на момент повномасштабного вторгнення він працював у Києві.
24 лютого 2022 року Олександр пішов служити у 140 батальйон 115 окремої бригади територіальної оборони.
"За документами 24 лютого призваний, а 25-го — уже з автоматом, з усім, все отримав", — пригадує чоловік.
Олександр розповів, що спочатку служив у стрілецькій роті. Взимку 2022 року перевівся у розвідувальний взвод на посаду стрільця-снайпера. Охороняв кордони з Білоруссю. У липні 2023 року в Одеській академії сухопутних військ закінчив курси офіцерів. Із січня 2024 року воював на Куп’янському напрямку, був командиром взводу. А з квітня 2025 року командування перевело Олександра в Суми в 103 окрему бригаду територіальної оборони. Як розповів військовий, там він також служив на посаді командира взводу. Доводилося виконувати бойові завдання разом із побратимами, які не мали бойового досвіду.
"Я був і в Курській області — як ДРГ в лісі. Ну, страшно було. Ти один "стріляний", а інші 5 мужиків — ні. Я сказав: "Так, хлопці, от як кущик лежить, так він повинен лежати, от як гілка висить, так повинна висіти. Бички, цигарки, мівіна, шоколад в землю пальцем запихаємо, все закопуємо. Ми на території ворога. Якщо нас "спалять", нас закидають скидами вночі і ми не вийдемо звідси. А пораненому вийти було нереально. У нас на 3 день закінчилася вода. Ми зневоднені були 2 чи 3 дні. Нам кидали воду, але п'єш вдень одну склянку води, це мало", — пригадав Олександр.
Був випадок, коли, за словами чоловіка, він разом із побратимами у Куп'янську, де він знаходився на позиціях понад три тижні, взяв у полон російського військовослужбовця, який не встиг вийти з оточення і блукав містом.
"Почали його оглядати. Я зрозумів, що під штанами у нього є ще штани. Розстібаємо штани і дивимося, а там російська форма і документи, військовий квиток, іконка", — сказав Олександр.
Військовий розповів, як у травні 2025 року на Сумському напрямку, рятуючи пораненого, авто, на якому він їхав, потрапило у засідку. Згодом підірвалося на FPV дроні-ждуні.
"Воно зірвалося так, що і пити було боляче, і встати було боляче — все болить, пече вогнем, не тямиш нічого. Намагаєшся встати — ноги підкошуються і ти головою в дерево. Мені реально було так боляче, думав, що я вмираю. Думав, що вибухом розірвало легені", — сказав Олександр.
За його словами, після реабілітації він повернеться до виконання своїх обов'язків. Адже там чекають хлопці.
"Солдата жаліти не потрібно. Солдата потрібно берегти — це для командира. Потрібно знати кожного, хто на що вартий. Я стараюся бути для них нормальним командиром, а вони для мене стараються бути нормальними хлопцями. В батальйоні у мене молодий комбат, молодий замкомбата, молодий начальник штабу. Легко працювати. Навіть якщо якесь непорозуміння, можна приїхати обговорити, обсудити, знайти спільну мову. Я скажу чесно, у зв'язку із ситуацією в країні, взагалі, я просто роблю свою роботу. Я офіцер. Я командир роти. Можливо я піду далі, щоб якось змінити все", — сказав командир роти.
За словами Олександра Стягайла, йому боляче дивитися, коли до військових, які повертаються з фронту, ставляться з неповагою. Чоловік каже, що на ментальному рівні у них все зламано.
"Я не хочу, щоб мої друзі приїжджали, як я приїхав у відпустку чи на реабілітацію — я пів години сидів на автовокзалі і до людей звикав. Сказати, що я про щось жалкую? Ні, я ні про що не жалкую. Я вибрав це сам. Це дорога моя і я нікого не звинувачую. Я просто хотів би, щоб до хлопців, які повертаються — поранені, покалічені, душею поламані, щоб до них просто було трохи поваги. Все", — сказав командир роти Олександр Стягайло.
Підписуйтеся, читайте, дивіться новини Житомирщини на наших платформах тут:
Telegram | Instagram | Viber | Facebook | YouTube | WhatsApp | TikTok
