Це зараз Запоріжжя виглядає доволі мирним містом. На дорогах часом утворюються затори, працюють, хоч і за зміненим графіком, кафе, ресторани, магазини. Про війну акустично нагадують методичні "прильоти" та сигнали повітряної тривоги. Візуально — темрява: вуличне освітлення не вмикають взагалі, тож вже після сьомої вечора місто потроху завмирає.
Спогади про початок року війни — у редакційній колонці Суспільного.
Перші дні… Ні, навіть тижні. Перші тижні запоріжці почуваються наче у фільмі про постапокаліпсис: автівок на дорогах немає, світлофори не працюють. Парковка біля запорізької філії Суспільного, де завжди було важко втиснути машину, — порожня.
Із сусідніх гуртожитків із валізами виходять студенти-іноземці, які вчаться у місцевому медуніверситеті — їдуть додому. На вокзалах вони губляться у натовпі людей, які намагаються евакуюватися із Запоріжжя. Ті, хто залишаються, — впевнені або удавані оптимісти — шукають бодай один заклад, де можна випити смачної кави.
У місті переважно панує тиша, у якій ще більше дослуховуєшся до голосів, шумів, гучних звуків — будь-чого, що може бути “звуками війни”.
Суспільному вдається втримати телевізійне і радійне мовлення: випуски новин і програми-інтерв'ю виходять точно за розкладом, але трансляції регулярно перериваються повідомленнями про повітряну тривогу.
Міська система сповіщення працює недосконало, і запоріжці проводять дні і ночі на хвилях Українського радіо Запоріжжя. Радіослухачі і телеглядачі пишуть, телефонують із подяками: “Ваші голоси нас заспокоюють, ваші сюжети дають надію на перемогу”.
Комендантська година починається о 19:00, а муніципальний транспорт працює до 17:00, тому співробітники Суспільного вирішують жити на філії. Інформація, новини, термінові повідомлення — наш обов'язок. У бетонному укритті — два поверхи під землю — температура повітря не піднімається вище 15 градусів.
Оператори, режисери, журналісти сплять в куртках і шапках, накриваються пледами та ковдрами, які принесли з дому. Тут же — домашні улюбленці. Моя напів вівчарка Ар‘я слухняно бігала в укриття і стала загальною улюбленицею, антидепресантом.
26 лютого по Запоріжжю вперше прилетіло: під ударом була військова частина на півдні міста. Ту ракету, здається, чули всі. Паніка? Страх? Тваринні інстинкти? Бажання завтра з самого ранку йти до центру переливання крові чи військкомату? Тоді у кожного була своя реакція. Контролювати емоції було неможливо — лише спрямовувати у корисне русло.
У перші дні війни їздити на зйомки неможливо: транспорту на маршрутах мало, таксі не працює, в місті бракує пального. Журналісти буквально ходять пішки, просять підвезти знайомих і волонтерів, щоби показувати, як запоріжці “озброюються” бандеро-смузі, плетуть маскувальні сітки, готують пиріжки на передову.
На перші зйомки за межі обласного центру — туди, де артилерія росіян руйнує не лише будинки, а й долі, забирає життя, — у березні 2022 ми їхали з одним броніком на двох. Не наш: випросили у військових. Це вже пізніше волонтерські та медійні організації допоможуть журналістам із особистим захистом — у нас з'являться бронежилети, каски, а згодом навіть дві аптечки з турнікетами.
Перші репортажі з місць обстрілів. Історії тих, хто тікав від війни. Знайомства з військовими — мобілізованими і добровольцями. До такого життя нас не готувало. Кожен виїзд туди, де горе і небезпека, — це зіткнення з новою реальністю, з внутрішньою міною, що розривається всередині тебе і викликає сльози. Журналістки Суспільного Запоріжжя плачуть через кожну історію, розказану маріупольцями, мелітопольцями, херсонцями, які приїжджають до Запоріжжя у пошуках прихистку, "у безпеку". Нам фізично боляче після зйомок в Оріхові і Гуляйполі, ще немає звикання, війна ще не "нормалізувалася". Це пізніше ми зрозуміємо, що розповідати про бойові дії — така сама робота, як сюжет про аварію на водогоні або дорожню пригоду. Але тоді…
Минає літо. Психіка адаптується: до всього призвичаюєшся. Суспільне напрацьовує інші алгоритми і режими — під нові реалії. У жовтні — обстріл центру Запоріжжя. Зруйновані будинки, провалля замість під'їздів, поранені люди і мертві тіла, які рятувальники дістають з-під завалів. Хтось відтоді щодня приходить дивитися на своє зруйноване житло і життя. На проспекті Соборному на рівні третього поверху залишилася ікона. Хтось досі молиться, проходячи повз знищену пам'ятку архітектури. Хтось щовечора запалює там лампадки.
У Запоріжжі стало менше запоріжців, але більше вимушених переселенців. Тому здається, що кількість людей на вулицях не зменшилася. Ці люди продовжують жити, вже майже не реагуючи на повітряну тривогу: звикли, що в місто спершу "прилітає", а вже потім кричить сирена: силам ППО важко заточкувати ракети С-300, якими РФ б'є по місту. Але зрештою люди в парках, кафе, кіно та громадському транспорті — це надія: Запоріжжя рік вистояло і триматиметься надалі. Запоріжці борються, захищають, допомагають — і не здадуться. А журналісти Суспільного Запоріжжя розкажуть, покажуть, вчасно повідомлять. Бо попри сумніви і розгубленість перших тижнів Великої війни не евакуювалися.
За цей рік аудиторія Суспільного зросла уп'ятеро.
