Гуляйполе та Степногірськ пам'ятають інші звуки — не безперервні вибухи, а веселий гомін людей. Пам'ятають інші вечори — не холодні та страшні, а сповнені світла від низки ліхтарів, котрі яскраво сяяли під покровом ночі. Пам'ятають інше життя — не з масовими евакуаціями та вуличними боями, а спокійне, розмірене та мирне.
Безтурботний гомін людей замінили постійні канонади. Там, де зелені парки давали тінь у літню спеку, лишилась суцільна вирва. Там, де вечорами в оселях панував затишок та злагода, зостались лиш холодні напівзруйновані стіни. Майже чотири роки ці міста витримували російські щоденні обстріли, цьогоріч — їхніми, колись такими людними, вулицями проходить лінія фронту.
Цей матеріал — про два міста, котрі тримають оборону Запорізької області. Про те, якими вони були — живими та сонячними. І про те, якими стали — холодними й безлюдними. Про радість і сум, щасливі спогади та болючу реальність розповіли жителі цих нині недоступних міст. Розказали ті, хто носить пам'ять про Гуляйполе та Степногірськ із собою як ключі від дому — такого близького і далекого водночас.
Степногірськ — містечко, де всі один одного знали
Школа, берег Каховського водосховища, зелений парк — таким живим Степногірськ пригадується Дмитру Ільяшову. Тут кожен знав один одного, від чого степногірці були неначе одна велика родина:
"Пам’ятаю дуже багато чого доброго. Хороших людей. Школу улюблену. істечко як містечко.Третій мікрорайон — це де школа, ми туди пішки ходили кілометри три. Магазини, все що треба є для життя. Каховка наша улюблена! Зникла... Навколо села: Лук’янівка, П’ятихатки. Приїздили ж теж люди, скуплялись. До парку сходити. Ми там зазвичай збирались, відпочивали компанією. Життя було спокійним".
Дмитро на початку повномасштабної війни переїхав до Запоріжжя, та згодом не втримався і повернувся назад, у Степногірськ. Там, де рідний дім, і там, де місце сили:
"Там всіх знаєш. Та ну і дім. Своє житло, все своє, а тут, в Запоріжжі, я себе не відчуваю. Я як в гостях. А в гостях треба швидко, щоб не набридати".
Суспільне ЗапоріжжяЗ постійно розбитими та забитими OSB-плитами шибками, під щоденні вибухи — так жилось у рідному для Дмитра Степногірську з близькими по духу людьми:
"Незрозумілість, куди рухатись, що робити. Тоді думаєш: я краще буду тут, у своїй точці. І так воно якось… Сидів-сидів-сидів. Так як родина в мене далеко вся, то це найбільше і тримало. Можна сказати, всі як рідні там. Один одному допомагають. З мамою по телефону поговорив і все. А тут всі обіймуть, всі один одного пожаліємо. І якось так воно… Краще себе почував. Я вдома намагався тільки ночувати, чесно кажучи. А так або в гості сходити, чи піти допомогти комусь, води принести. Ті, хто виїжджали — речі ж спустити треба".
Тримався Степногірськ на вірі та підтримці його жителів та магазинові з символічною назвою "Надія" — саме там збирались люди обговорити останні новини та допомогти один одному:
"Магазин протримався десь до червня, тоді в нас якраз і почалося найбільше загострення там. Власника магазину, слава Богу не було в машині його, авто підірвало. І вирішили, що вже все. Вони доки могли, доти і працювали. Дякуємо їм за це велике, виручали людей. Туди прийдеш, поспілкуєшся, хто що знає. Бо з нашим світлом, це тільки коли збираєшся, можна дізнатись щось нове. Люди здебільшого про війну говорили. Але інколи хтось там: "У мене сьогодні день народження!" — вітати треба ж. Все одно це якось зблизило всіх", — поділився Дмитро.
Влітку внаслідок чергового російського обстрілу квартира Дмитра згоріла — вогонь забрав із собою документи, фотографії та цінні речі, залишивши сам на сам зі спогадами:
"Критична точка… Я тоді замислився, що це вже дзвіночок. Що вічно зверху тебе захищати ніхто не буде. І то, я ще два місяці в роздумах був. Їхати чи не їхати. Але тоді вже повністю зрозумів, що нема про що думати. Або залишитись, разом зі Степногірськом. Вірніше, з руїнами. Прийшли поліцейські, забрали мене, запропонували виїзд. Сказали, ви якщо хочете залишитись — можете, ми не маємо права вас змушувати виїжджати. І я сам вирішив, що пора виїжджати".
Таких жителів, як Дмитро, допомагав евакуйовувати зі зраненого Степногірська поліцейський офіцер громади Віталій Романча:
"Воно все відбувалось поступово. Напевно з березня 2025 року, але масовий виїзд людей розпочався влітку. Хтось з речами, хтось без речей, з однією сумкою, але рятував своє життя як міг. Ми евакуйовували людей з-під обстрілів, у яких залишився лише паспорт і мобільний телефон. Всі логістичні шляхи, всі дороги, які ведуть до цього населеного пункту: на кожній дорозі, на кожному перехресті — сидить "ждун".
Покидав Дмитро такий рідний для нього Степногірськ швидко та з острахом — у той час саме чатували російські дрони:
"Я коли у Запоріжжя приїхав - ого, нічого собі. Люди живуть. Виявляється, люди ще живуть. Виїхати я виїхав. Але перспективи я собі ще… Не знаю, що далі. Не вистачає цього всього. Дому. Кішки шкребуть".
Ця дорого, котра колись вела до теплого Азовського моря нині всіяна згорівшими, підірваними й розкуроченими автівками, котрі вже й не прибирають. Траса, від якої віяло свободою і щастям, перетворилася на кладовище:
"По дорозі на Степногірськ, Приморське маса згорівших авто. Які там просто кинуті, вже їх ніхто звідти найближчим часом не забере. Дуже багато влучань в автомобілі цивільних. Дуже багато поранених, загиблих було. Цих загиблих і поранених забирали ми", — розповів поліцейський Віталій.
Владислав Киящук/Суспільне ЗапоріжжяУ вимушеній евакуації жителі Степногірська все одно тримають один з одним зв'язок — з великою бідою усі тільки більше зріднилися:
"Всім тяжко. Бо всі втратили все, що було. Всім важко розпочинати з повного нуля. Всім додому хочеться. Але… Вже немає куди. Будемо згадувати тепер тільки. Злість. Безпомічність. Що ще можна… Більше нічого не відчуваєш. Порожнечу якусь. Я не знаю. Як там кажуть, мала Батьківщина ближче, ніж велика. Степногірськ залишиться домом теж. Втраченим, правда. Але домом. Вже забути не вдасться про цей дім", — розповів Дмитро.
Гуляйполе — місто спокою та тепла
62 роки, з самого малечку, у Гуляйполі, що за 80 кілометрів від Запоріжжя, прожила Ірина Вишнівська. Тут жінка провела дитинство, знайшла своє кохання, виростила дітей та тримала невеличке господарство:
"Гарне було. Чудове. Все радувало. Родина велика, діти теж працювали. Все було добре. Все було добре, поки не прийшло горе. Ставало страшніше. Такі відчуття були. Не було… Ну як. Впевненості у завтрашньому дні, розумієте? Де ти родився — в тій стороні, як говорять… Рідна земля".
Три з половиною роки, попри численні обстріли та небезпеку, Гуляйполе продовжувало жити:
"Виїжджали на базар, їздили за продуктами. Зустрічались. Були не так часто обстріли, що можна було і на базар з’їздити, і поспілкуватися з сусідами, люди ще залишалися на вулицях", — розповіла Ірина.
Як виявилось декілька місяців тому, цей час для жителів Гуляйполя став доволі "мирним":
"У перших числах грудня почалося загострення. Дуже сильне. Пропав зв’язок, що ми не могли зв’язатися з рідними. І почалися дуже часті обстріли. Дуже сильні. Пошкодило багато хат на нашій вулиці. Відчули і страх. Страх за своє життя, за життя людей, які поруч з нами проживали. Підтримували один одного, як могли. Це вперше. Дуже страшні відчуття… Не передати. Це просто ад був. Це вперше за весь час війни, коли відчували такий страх", — розповіла Ірина.
Колись квітуче 14-тисячне Гуляйполе перетворилося на цілковиті руїни, у якому вже немає життя, розповів волонтер Владислав Маховський:
"Останні буквально 2-3 місяці ситуація дуже сильно змінилася. Туди можна було приїхати, допомогти, привезти. Ми намагалися якось приїхати до міста і людей, які там знаходились, але саме виїздів було замало. Та останні два місяці більша частина міста виїхала. На жаль, евакуація досить складна. І в саме місто вже неможливо заїхати. Ми людей евакуйовували. Вони самі виходили з міста. Це 7-10 кілометрів треба було пройти. І точки евакуації все далі і далі стають".
Ще на початку 2025 року волонтери могли приїжджати в Гуляйполе й допомагати місцевим жителям, зараз тими вулицями можуть ходити окупанти й облаштовувати свої позиції:
"На початку цього року допомога була. Я памʼятаю, там електрики не було. Генератори привозили, всяке. Дровами ще в тому році ми допомагали. В пункти незламності заїжджали. Останній час, коли орки просуваються, і більше захопили територій, то… Ми місяць тому на околиці Гуляйполя заїжджали. То зараз вже там забігають ДРГ групи", — розповів волонтер
Війна змінила спосіб життя у Гуляйполі — тут не живуть, а виживають:
"Як ми виїжджали останні рази? Тут у цивільних вже був ритм на евакуацію, як і у військових на позицію, коли треба з міста виходити було "по сірому", щоб було достатьно темно для дронів і навідників. Інакше — побачать окупанти і будуть полювати на людей", — пояснив Владислав.
Під один із російських обстрілів потрапив і її чоловік Ірини, Сергій Іванович — йому травмувало ногу:
"Зранку наші сусіди вирішили виїжджати, почали — і підірвалась їхня машина на міні. Вони повернулися до нас, і не знали, що робити. Чоловік їм запропонував знайти будинок, який порожній і придатний до житла. Поїхав шукати будинок, потім заїхав до знайомого. Виходив з будинку — і одразу був приліт. Кровотеча відкрилась. Спасибі людям, що залишалися там, і допомогу першу надали", — розповіла Ірина.
Допоки Ірина з пораненим чоловіком виїжджала з Гуляйполя, дорогою літали російські дрони, деякі з безпілотників кружляли прямо над автівкою:
"Просто нас сам боженька вивів. Пробили ми колеса на авто, бо неможливо було проїхати дорогами. Ні на кого було чекати допомоги. Чоловік поранений дуже, свідомість втрачав. Ще ж ми забрали з собою тих, хто підірвався, сусідів. Завдяки їм оце ж ми і колеса відремонтували. І так ми поволі добиралися до безпечних місць. Ми прив’язали білий прапор і ото так добиралися. Молилися. Дрон сидів посеред дороги. Ми не знали, як він зреагує".
Окупанти забрали все у родини Ірини все: відчуття безпеки, спокою, теплий рідний дім та здоров'я. Там, у Гуляйполі, так і залишився їхній спустошілий будинок. Чи він зруйнований повністю, Ірина не знає — родина жила за три-чотири вулиці від центру. Разом подружжя вирощували курей, нутрій, собак та котів — їх не встигли забрати із собою, бо ж довелося швидко виїжджати:
"Нічого не встигли. Документи деякі лишилися. Просто така ситуація, що згаряча збиралися. Те, що необхідне, кинули, що під руками було в нас, отак і виїхали. Сумую за домашніми улюбленцями. І досі болить серце, що ми не взмозі були їх забрати. В мене їх було багато. Сусідські тваринки…"
За кожну вулицю та провулок, кожну багатоповерхівку та будинок у Гуляйполі та Степногірську тривають кровопролитні бої — Сили оборони намагаються стримувати численні спроби окупантів захопити міста. Зруйновані вщент, без жодної вцілілої хатини — але й такими зраненими вони залишаються рідними й українськими.
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube
