Тернувате — селище на Гуляйпільщині за 12 кілометрів від лінії фронту. За декілька тижнів воно спустошилось — з півтори тисячі людей тут залишилось зо 20. В оповитому туманом Тернуватому ледве знаходиш життя — поодинокі жителі, котрі ще не виїхали, під звуки вибухів намагаються поратись по господарству та латати вкотре пошкоджені будиночки російськими обстрілами. Та від безлюдних вулиць ще віє надія — у покинуті, пусті й відкриті навстіж оселі ще повернуться їхні господарі. І там знову зазвучить сміх, заселиться тепло та затишок.
Про життя у спустошеному селищі поблизу лінії фронту — у репортажі кореспондентів Суспільного.
12 кілометрів від Тернуватого — і вже лінія розмежування. У селищі вирувало життя: працювали крамнички, грали концерти, діяв місцевий клуб. На початку повномасштабної війни воно стало прихистком для тих, хто рятувався від обстрілів та окупації.
Півтори тисячі жителів, котрі рік за роком будували своє життя тут, у Тернуватому, за три тижні покинули свої домівки. Зараз же вулицями спустошеного й напівзруйнованого селища час від часу проходять зо двадцять людей — вони ще не встигли евакуюватись. Безлюдними стали й сусідні Зарічне та Косінцеве.
Олександр Бабанін, голова Тернуватської громади, ходить пустими вулицями. Чоловік себе називає "капітаном" — він не покине свій "корабель", допоки на ньому залишаються люди.
14 жовтня російські війська поцілили безпілотником по одній із вулиць селища — саме тоді жителі почали виїжджати:
"Це перший "дзвіночок" був, коли люди почали евакуюватися. А евакуюватися почали чому — тому що досвід є наших сусідів у Покровській громаді. Там також все було спокійно, а потім їх почали обстрілювати, і вони почали масово виїздити. Тому в нас гайчуряни, це наша історична назва, проявили мудрість і не стали чекати, поки нас почнуть бомбити щоденно", — пояснив Олександр.
Зараз селище ледь не щодня потерпає від російських ударів — окупанти атакують авіабомбами та "жужжалками" — так дрони називає Анатолій. Чоловік 43 роки проживає у Тернуватому. У селищі пройшла вагома частина життя Анатолія, тут поховані і його рідні. Покидати Тернувате, до котрого серцем приріс чоловік, боляче. Старша його донька евакуювалася, молодша — залишилась з батьком:
"Поки що нема куди. Там старша донька виїхала, підшукує. Як підшукає — то… Мабуть, що виїдемо. Я, як-то кажуть, до одного місця приріс. Нам нікуди їхати. Так і, як кажуть, ні з чим. Дочка працювала разом з дружиною покійною в магазині, на біржі три місяці побула, поплатили їй, і все, і кінчилась оплата".
Будинок Анатолія вже не вперше пошкоджений обстрілами — неодноразово чоловік закривав вибиті шибки. Втім, попри сум, жартує: заспокоюється, коли "дірки латає".
Серед руїн та звуків вибухів Анатолій порається по господарству: доглядає своїх і сусідських кізочок, качок і курей, вирощує виноград.
Олександр допоміг Анатолію закрити плівкою вибиті шибки. Та попри обстріли та ледь не безлюдне селище чоловіки сповнені надії: до покинутих осель ще обов'язково повернуться їхні господарі.
Підписуйтеся, дивіться та читайте головні новини Запорізької області на наших платформах:
Telegram | Instagram | Viber | WhatsApp | Facebook | Youtube
