З різницею у п'ять місяців на війні загинули два рідні брати з Вінниччини — 24-річний Мирослав та 21-річний Богдан Вишневі. Старший був молодшим сержантом полку "Азов" на псевдо "Джиксер". Він загинув під час бою на околицях Маріуполя 12 березня 2022 року. Молодший, на псевдо “Бодя-Вишня”, був добровольцем. Поповнив лави ЗСУ в перші дні повномасштабного вторгнення. Загинув під час виконання бойового завдання в селі Андріївка на Херсонщині. Про братів Вишневих Суспільному розповіла їх мати — Світлана Вишнева.
"Мирослав був більш серйозний, а Богдан — більш шустрий"
"Мирослав дуже любив мотоцикли. З малих років він мріяв про байка, про великого спортивного мотоцикла. Я була проти такої техніки, казала, що дуже ризиковано через швидкість. А він казав: "Мамо, ти не розумієш: це такий адреналін, що не передати". І ще у нього був такий вислів, що люди — це ті ж самі мотоцикли, лише по-різному за тоновані, — розповідає Світлана Вишнева.
Богдан теж любив техніку, але з малих років він любив їздити на мотоблоці. У нас своє господарство було, ми в селі жили. І він сам собі вигадував якусь роботу, аби лиш їхати. Мирослав був більш серйозний. Він кожен свій крок продумував. А Богдан був більш шустрий: швидко зробив — і побіг далі".
"Зателефонував братові і сказав, що треба йти захищати країну"
У 2018 році Мирослава призвали до строкової служби. Там він почув про полк "Азов" і вирішив стати саме азовцем, каже жінка.
"Я кажу: "Мирославе, ну, відслужиш строкову і прийдеш додому". Він відповів, що ні. Коли його прийняли, то він радісний зателефонував мені і розповів, що багатьох не прийняли, а його взяли. Він дуже цього хотів і досяг цього".
Богдан теж відслужив "строкову" і повернувся додому. Коли ж почалася повномасштабна війна, то Мирослав зателефонував братові і сказав, що треба йти захищати свою країну.
"А так як вони були дуже близькі, то він не міг не послухатися. Спочатку він збирався їхати до Мирослава у Маріуполь. Але в перші дні не можна було нікуди виїхати, тому він пішов у військкомат. Зразу був на Одещині, потім у Миколаєві, а потім вже на Херсонщині".
Мирослав мав псевдо "Джиксер". Це марка спортивного байка, розповідає Світлана. А Богдана ж на службі називали "Вишня" — через прізвище. Тому мав псевдо "Бодя-Вишня".
"Я йому писала повідомлення, але він їх вже не читав"
Сини Світлани загинули з різницею рівно у п'ять місяців. Дата в дату. Мирослав — 12 березня, а Богдан – 12 серпня. Тепер дванадцяте число, каже жінка, для родини прокляте.
"Мирослав одного разу сказав: "Мамо, видали всі наші переписки. Так треба". Треба то треба. Я видалила. Але мені ж хотілося бачити: заходить він у соцмережі чи ні. І я йому просто надіслала смайлик. Якщо він відкриє, побачив, прочитав – значить, з ним все добре. Третього березня я цілий день стежила за цим смайликом. Він його не читав. Четвертого він мені надіслав одне слово – "Живий". Це була радість.
Я його потім спитала, де Богдан, як він сам. Він надіслав мені три голосових повідомлень, що Богдан у безпеці, що з ними все добре. Й у нього був такий голос спокійний, ніби він не на війні, а на якомусь курорті, ніби жодної небезпеки поруч немає. І потім вже я йому писала повідомлення, але він їх вже не читав".
Мирослав загинув у Маріуполі, на околицях міста. Військового нагородили орденом "За мужність" III ступеня (посмертно).
"Був обстріл. Він пішов на свою позицію ще з двома побратимами. Вони побачили, що туди потрапив ворог і пішли туди, а там була засідка. І от розповідали хлопці, що, коли вони прийшли і побачили тіло, то зрозуміли, що Мирослав ще в останні секунди відстрілювався".
Богдан дуже переживав смерть брата, розповідає матір, хоч і не показував цього.
"Я не могла знайти Мирослава довго, а він казав, що у мене все вийде. Завжди підтримував мене. Дуже вони були близькі. Тому для нього це було дуже важко. Хоча я ніколи не побачила, щоб він заплакав. При мені він цього не показував. Він хотів помститися за брата. Казав: "Тепер я маю жити за двох. Я маю завалити пару орків, щоб помститися за брата".
"Військкомат мені зателефонував і сказав: "Ваш син загинув"
За пів року жінка втратила на війні меншого сина. Богдан зателефонував матері 11 серпня і сказав, що вони йдуть на завдання, що все буде добре.
"Пішли 22 людей. Він сказав, що його не буде на зв’язку днів три-чотири, щоб не шукали, не хвилювалися, він зателефонує, коли повернеться. Пройшло три дні. Дзвінка немає. У тій частині, де служив Богдан, був мій знайомий. Я йому зателефонувала, спитала, чи повернулися хлопці із завдання. Він промовчав. Я повторила запитання. А він протяжним голосом спитав: "А що тобі ніхто не дзвонив?". Я зразу сказала: "Кажи, що трапилося?". А він сказав: "Немає більше Боді". Я не повірила, подумала, що це якась помилка. І збиралася їхати до військкомату, щоб вияснити все. Але не встигла: військкомат сам мені зателефонував і сказав: "Ваш син загинув".
Тіло Богдана привезли за два дні. А Мирослава матір шукала більше року. Загинув він 12 березня 2022. А похоронили його 27 травня 2023.
"Тіла привезли з Маріуполя. Вони були в рефрижераторі, який спалили росіяни. Вони намагалися знищити рефрижератор з тілами азовців. Де я тільки не була. І в себе в місті здавала ДНК, і у Києві. Був запит і в Дніпрі. Там теж ховали азовців. Я теж дала запит на Дніпро. Звідти прийшов запит негативний. А через два тижні подзвонив слідчий і сказав, що є співпадіння ДНК, але малий відсоток, і потрібно, щоб ще хтось здав.
Я зателефонувала колишньому чоловікові. Він поїхав, здав. Ми потім ще чекали два місяці. Потім нам зателефонували і сказали, що співпадіння – 99,9%. Для мене це вже була наче й радість, бо я вже не знала, де шукати. А хотілося вже похоронити його як героя. Щоб він не валявся десь, а був похований, щоб я могла прийти на могилку, поставити квіти, поговорити з ним".
"Зайдеш у будинок, а там все нагадує про них"
Перший час після втрати двох синів було дуже важко, розповідає Світлана Вишнева.
"Все, що я старалася, для кого я старалася – тих людей вже немає. Потім я згадала, що я повинна жити заради пам’яті своїх хлопців. Я повинна розповідати про них, про їх подвиги, про те, що завдяки таким хлопцям живемо ми. Молодь має знати про героїв, щоб брали приклад з таких хлопців, щоб не ховалися, не сиділи в цих ґаджетах, а займалися спортом, до чогось прагнули, до чогось світлого, доброго.
Мене мої сини навчили, що треба йти до своєї мети. От коли я шукала Мирослава, то я поставила собі ціль, що я його знайду. За будь-яку ціну я маю його знайти. Й у мене не було ні хвилин сумніву, що я його не знайду. Я була впевнена, що я це зроблю".
З тугою від втрати синів неможливо справитися, каже жінка.
"Зайдеш у будинок, а там все нагадує про них. Пішла на кладовище – все про них. У соцмережах теж все про таких хлопців, як вони. Одне лише тримає – пам’ять про них. Мої сини були сміливі, відважні, віддали найдорожче, що у них було – своє життя – за те, щоб ми жили, за Україну".
