25 вересня у Вінниці відбувся захід «Жива книга: відверті історії турботи про дітей», під час якого патронатні вихователі, прийомні батьки, наставники та фахівці ділилися досвідом підтримки дітей, які опинилися у складних життєвих обставинах.
Захід організували Міжнародна благодійна організація «Партнерство «Кожній дитині» спільно з Вінницькою обласною військовою адміністрацією та обласною службою у справах дітей. Подія на Вінниччині відбулася вдруге. Її мета — популяризація сімейних форм виховання, патронату та наставництва.
На Вінниччині кількість патронатних родин зросла до 15
Про це Суспільному розповіла координаторка проєкту «ПОВЕРНЕННЯ: Україна — родина — дім», менеджерка тренінгових програм МБО «Партнерство «Кожній дитині» Ольга Павлик. За її словами, нині в Україні працює 731 патронатна родина у 420 територіальних громадах. На Вінниччині за останні два роки їхня кількість зросла у п'ять разів.
«Це така стрімка динаміка. Вінниччина з 2025 року теж трохи підтягнулася. Якщо у 2024 році було лише три патронатні родини, то на сьогодні їх уже 15. І п'ять ще навчаються. Сподіваємося, закінчать навчання — і буде вже 20 патронатних родин», — сказала Ольга Павлик.
За даними організаторів, 15 патронатних родин області нині надають послугу 30 дітям, які тимчасово не можуть проживати у своїх сім'ях. Такі родини працюють у 12 територіальних громадах Вінниччини. Патронат передбачає тимчасове перебування дитини у сімейному середовищі, поки її батьки долають складні життєві обставини або для дитини шукають іншу форму сімейного виховання.
«Відкрили двері для десяти дітей»
Одна з учасниць «Живої книги» — патронатна вихователька Людмила Рошківська. Разом із чоловіком вона виховує власних дітей, а патронатну родину вони створили у жовтні 2024 року. За цей час у їхній сім'ї тимчасово жили десятеро дітей із п'яти родин.
«Це, мабуть, почалося ще з дитинства. Я завжди мріяла, щоб у мене була велика родина, а в майбутньому — усиновити дитину. На той час я знала тільки про усиновлення. Одружилася, народила трьох діток, і у зв'язку з повномасштабним вторгненням виникло бажання хоч чимось допомогти дітям, які опинилися у складних життєвих обставинах, — розповіла Людмила Рошківська.
Що таке патронат, ми не знали. Якось у Facebook натрапили на відео про те, що в нашій громаді створили нову патронатну сім'ю. І буквально наступного дня ми поїхали у службу. Ми вже розуміли, що таке патронатна сім'я, і сказали, що хочемо нею стати. Отримали перелік документів, пройшли навчання, отримали рекомендації, і в жовтні 2024 року ми створили патронатну родину».
Нині у родині Людмили Рошківської перебувають троє дівчаток: дві сестри віком один та сім років і ще одна семирічна дівчинка. Остання вже жила у патронатній сім'ї, згодом повернулася до біологічної матері, однак через життєві обставини знову потребувала тимчасового влаштування.
«За цей період ми відкрили двері для десяти діток — це було п'ять родин. Наразі у нас троє дітей. Скажу так: з дітками взагалі не важко. Немає таких проблем, які ми не могли б подолати. Лікування, навчання — це все звичайні побутові речі. Дійсно, найважче — це робота з батьками, спілкування з батьками, які перебувають у складних життєвих обставинах, пояснити їм, що вони повинні змінити. Це найважче в нашій роботі. З дітками проблем немає взагалі».
Діти можуть залишатися у патронатній родині кілька місяців. За словами Людмили Рошківської, за цей час вихователі прив'язуються до них, однак головним результатом вважають можливість повернення дитини до біологічної родини або її влаштування в іншу сім'ю.
«Звичайно, сумно, коли ми розстаємося. Діти є у нас пів року, сім місяців. Є дівчинка, яка вже півтора року. Звичайно, ми звикаємо до цих дітей. Але коли бачимо, які вони щасливі, коли повертаються до своєї родини чи йдуть у прийомну родину, — це головне. Вони потім до нас приїжджають у гості, ми спілкуємося, підтримуємо зв'язок. Це не так, що сьогодні ми попрощалися — і все. Для мене розставатися вже не настільки важко, як це здавалося на початку. Я теж дуже переживала, як усе буде», — сказала Людмила Рошківська.
У Людмили та її чоловіка є власні діти. За словами патронатної виховательки, вони також допомагають новим дітям швидше звикнути до незнайомого середовища.
«У нас є троє спільних дітей з чоловіком і ще старша донька від першого шлюбу чоловіка. Їй 25 років. Менші — неповнолітні, їм шість, вісім і 15 років, вони проживають з нами. Для них це дуже цікаво, вони з радістю приймають нових дітей. Це навіть плюс нашої родини: наші діти допомагають швидше адаптуватися тим діткам, які приходять. Якщо дитина прийшла, сумує, плаче або ще приїхала зі своїм рюкзачком, наші діти буквально за пів години показують їй іграшки, кімнату. Вони допомагають адаптуватися навіть швидше, ніж це могли б зробити ми, дорослі».
З питанням навчання, медичної допомоги та інших потреб дітей патронатній родині допомагає міждисциплінарна команда.
«Ми проживаємо поруч із садочком і школою, що для нас дуже зручно. Усіх діток, які приходять до нас з інших сіл чи міст, ми переводимо до нашої школи. Це все відбувається завдяки міждисциплінарній команді. До неї входять представники освіти, медицини, психологи та інші фахівці. Тому з цим проблем немає. Коли приходять діти, збирається міждисциплінарна команда і вирішує всі ці питання. Я сама не бігаю установами й не вирішую їх. Команда допомагає. Тобто ми не одні, і це дуже добре».
Для чого потрібне наставництво
Ще один напрям підтримки дітей та молоді — наставництво. За словами менеджерки з розвитку наставництва в Офісі дітей та молоді «ДІйМО» Софії Юдіної, після змін у законодавстві коло тих, хто може отримати наставника, розширилося.
«Наставництво — це державна програма підтримки дітей та молоді без батьківської підтримки. Раніше за законодавством це були тільки діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які проживають в інституційних закладах. Але наразі набув чинності закон про наставництво, до якого входять різні цільові аудиторії. Це, зокрема, діти та молодь у складних життєвих обставинах, випускники інтернатних закладів, діти, які перебувають у закладах, але не мають відповідного статусу, а також діти, повернені з окупації та депортації, діти військових. Насправді це дуже широке коло дітей та молоді. Це важлива можливість, адже вона розширює коло тих, хто може мати наставника».
На Вінниччині кандидатів у наставники вже набирають. За словами Софії Юдіної, частина людей подала необхідні документи й очікує на початок навчання.
«Наразі всі області готуються до того, як це буде впроваджуватися. Зокрема, зараз оновлюється програма підготовки. У Вінниці вже є кандидати, які чекають на навчання та вже подали документи. Тож ми чекаємо, коли буде завершена вся нормативна частина, з'явиться оновлена програма і у Вінниці теж розпочнуться навчання та взаємодобори. Це процес, коли до менті, тобто дитини чи молодої людини, добирається наставник, — розповіла Софія Юдіна.
Наставництво — це добровільна довгострокова діяльність, спрямована на підтримку та підготовку до самостійного життя. Це не є формою сімейного виховання, це саме зовнішня допомога. Тому такий формат може бути посильним і привабливим для багатьох людей, які хочуть допомагати дітям та молоді, але ще не готові прийняти дитину у свою сім'ю».
Наставництво є безоплатним як для дитини, так і для наставника. Кандидату має виповнитися щонайменше 21 рік. Також він має подати визначений перелік документів та пройти спеціальну підготовку.
«Наставництво є добровільною безоплатною діяльністю. Законодавством передбачені певні вимоги. Це, зокрема, досягнення 21-річного віку та подання документів, які засвідчують, що людина може діяти в найкращих інтересах дитини. Серед них — медичний висновок, довідка про відсутність судимості та проходження підготовки. Навчання є обов'язковим і триває чотири-п'ять днів за затвердженою програмою. Під час нього тренери спостерігають, як кандидати поводяться та як діятимуть у різних ситуаціях, щоб у майбутньому бути підтримкою для дітей та молоді».
Тим, хто хоче стати наставником, Софія Юдіна радить звертатися до центрів соціальних служб або центрів надання соціальних послуг у своїй громаді.
«Якщо вас зацікавило наставництво, потрібно звернутися до надавача соціальних послуг з організації наставництва. Найпростіше — це центри соціальних служб, на них покладено державне виконання цієї програми. Але громадський сектор теж може долучатися. Тому звертайтеся до спеціалістів центру соціальних служб або центру надання соціальних послуг у вашій громаді».
Повернути дитину не в заклад, а в сім'ю
«Жива книга» відбулася в межах проєкту «ПОВЕРНЕННЯ: Україна — родина — дім». Його реалізують для підтримки дітей, які повертаються в Україну після евакуації за кордон, зокрема тих, які на початку повномасштабного вторгнення перебували в інституційних закладах.
За словами Ольги Павлик, завдання проєкту — не лише повернути таких дітей в Україну, а й створити умови, щоб вони могли жити у сімейному середовищі.
«Така потреба виникла на початку Великої війни, коли відбувалася евакуація наших дітей. Зокрема дітей, які перебували в закладах і потрапили за кордон. Згодом постало питання повернення цих дітей, і з'явилися перші проєкти, які реалізовував ЮНІСЕФ. Проєкт «ПОВЕРНЕННЯ: Україна — родина — дім» реалізується за підтримки ЮНІСЕФ, також долучилися Міністерство соціальної політики, Державна служба України у справах дітей, Координаційний центр із розвитку сімейного виховання та Національна соціальна сервісна служба, — розповіла Ольга Палик.
Мета нашого проєкту — забезпечити повернення дітей, підтримуючи сім'ї, які повертаються. Адже головне — щоб діти не просто повернулися в Україну, а повернулися або до своєї біологічної сім'ї, або, якщо це неможливо, у різні сімейні форми виховання».
Окремий напрям проєкту стосується молодих людей, які за час перебування за кордоном досягли або наближаються до повноліття.
«Є також компонент молоді, тому що діти ростуть: коли вони виїжджали, у них був один вік, а зараз повертаються вже в іншому віці. Якщо немає можливості повернутися у свою сім'ю, є напрям, коли вони повертаються сюди на навчання, зокрема до закладів професійної освіти. А якщо вже досягають повноліття, необхідна підтримка молодих людей, щоб підготувати їх до самостійного життя», — сказала Ольга Палик.
За її словами Ольги Павлик, нинішня «Жива книга» стала 21-м таким заходом у 17 регіонах України. У Вінниці її провели вдруге. Загалом до формату вже долучилися близько 150 «живих книг» — людей і родин, які розповідають про власний досвід допомоги дітям. Майже 50 із них — патронатні вихователі.
