Катували, морили голодом та примушували вивчати пропагандистські вірші — так про російський полон розповідає ветеран 36 бригади морської піхоти Дмитро Батюк. Єдиним порятунком там для нього стала важка хвороба. У неволі захисник провів майже три роки. Після звільнення пройшов реабілітацію і тепер допомагає іншим ветеранам опанувати ІТ.
Дмитро Батюк розповів Суспільному, що родом із Полтавської області, місто Зіньків. Нині проживає у Вінниці. До війська пішов 2016. Служив контрактником, був зв’язківцем у 36 бригаді морської піхоти. Повномасштабне вторгнення захисник зустрів на Маріупольському напрямку.
"Я тоді був на тиловому пункті управлянні. Це недалеко від самого Маріуполя, близько двох-трьох кілометрів. Я виконував свої функціональні обов’язки: був начальником апаратної засекреченого зв’язку. І я розгортав зв’язок для всього тилового пункту управління, — розповів Дмитро Батюк.
— Якраз у перший день нас обстріляли з літака, і десь шість моїх побратимів отримали такі серйозні поранення, і, здається, два чи три вже тоді загинули. Це були одні з самих пекельних днів, там було гаряче. Кожного разу, коли ти виходиш з бункера, був великий шанс, що ти загинеш".
Завод Ілліча, за словами Дмитрао, боронили 46 днів. При черговій спробі прориву росіян й потрапили у полон у квітні 2022 року.
"Потрапив у полон 12 квітня. Ми якраз вкотре хотіли вийти з оточення, але їх настільки багато, що просто це зробити не можна було. І потрапили в полон всім підрозділом: 54 людини".
Півтора тижня в Оленівці, два в Суходольську Луганської області, а далі майже три роки полону у В’язьмі Смоленської області. Останнє місце, зі слів ветерана, було найжахливішим.
"Жахливі умови – голод, холод. Але найжахливіше, що ти в 21 столітті не можеш просто зателефонувати своїм рідним або зв’язатися, ти настільки ізольований і споживаєш тільки ту інформацію, яку вони дають і говорять, щоб ти вивчав. Вивчали пісні їхні, вірші “Ми дєті Данбаса” і так далі. Вони будь-яким методом хотіли вплинути на наш мозок, щоб ми дійсно повірили, що наші люди — це звірі, що ми дійсно їмо людей".
У полоні Дмитро Батюк схуд на 30 кілограмів. Давали буханець хліба на 16 людей.
"Зазвичай годували кашею, на вечір була або картопля, або просто парене борошно. Вони запарювали борошно, як поросятам, і шматок хліба. Було таке, що звичайний буханець різали на 16 частинок. І це прийом їжі, мається на увазі, на один прийом — обід. На один прийом їжі на 16 людей порізаний. О 9 годині ранку була перевірка, і ми розповідали їх інформацію, яку вони задавали на передодні. Якщо ми не відповідали, то ми були покарані як фізично, так і голодом. Наприклад, багато з моїх побратимів просто говорили: "Ти сьогодні не їси, бо ти не вивчив віршик". Отак катували і змушували вивчати", — розповів.
У російських катівнях Дмитро захворів на туберкульоз. Хвороба стала для нього порятунком, бо після діагнозу допити й тортури порідшали.
"Були тортури: електрошокер, пакет на голову. Я просто лежав в ліжку ввечері і просив Бога зробити якось так, щоб мене відвело від цього всього. І на наступний день просто зачинили нашу камеру й тиждень ми не знали, чому наша камера зачинена. Потім мене знову витягують на допит, я був повністю голий. І запитують, чого голий. "Бо його дістали з 28 камери". І в нього такі очі: "Ти що наробив?! Це ж камера туберкульозників!". І я тоді зрозумів, чого нас не б’ють, чого камера зачинена. І таким чином я отримав бажане. Мене не чіпали... Я маю на увазі не те, що мене зовсім не били. Мене не викликали на допити після того моменту".
Дмитро розповів, що три роки він не підіймав голову вверх і не бачив небо. Нині, за його словами, наздоганяє втрачене.
"Коли ми вийшли з літака, я підняв голову догори й побачив небо. За ці три роки я завжди дивився у підлогу, нам забороняли дивитися. І тут я підняв голову: і ці почуття не зрозуміти, коли ти і вдихнув одночасно, і побачив яскраві кольори, і вони нарешті без решітки".
Торік, 15 січня, Дмитра Батюка повернули додому у рамках обміну 25 на 25 за посередництва Об'єднаних Арабських Еміратів. Повертали переважно важкохворих та поранених захисників і цивільних.
"Ми в літаку, я пам’ятаю, як зняли скотч з очей, і я побачив білоруські номери. В мене був зір мінус 5, 25, але я чітко побачив, що це білоруські номери. І знаєте, не завжди відкривають очі в літаку. Зазвичай відкриваєш ти сам, коли тебе в камеру закидують".
Після звільнення Дмитро проходив реабілітаціюу Чернігівському тубдиспансері, лікувався і в Києві та Вінниці. Тут і залишився. 2025 року звільнився зі служби і почав працювати в ІТ-сфері — у Державній службі статистики.
"Я досить давно хотів займатися ІТ. В мене такий був бекграунд, я був начальником апаратної засекреченого зв’язку. І це було логічним продовженням — десь піти в таку сферу".
Дмитро розповів, що полон змінив його погляди на життя. Тепер прагне не лише розвиватися, а й допомагати іншим.
"Не тільки розвиваюся, а й допомагаю своїм побратимам. Не так давно я створив групу "Ветеран в ІТ", де я просто допомагаю своїм хлопцям, безоплатно, без ніяких вигод, щоб вони пішли в ІТ. Мені хочеться, щоб ветерани, які звільнилися з військової служби, повернулися і мали таку можливість працювати десь в цивільній сфері. У людини може не бути пальця, руки, ноги, але в нього може бути велика мотивація для того, щоб працювати", — сказав Дмитро Батюк.
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube, Whatsapp та TikTok
