28 липня в Україні вперше на загальнодержавному рівні вшановують пам’ять військових, добровольців та цивільних, які загинули, були закатовані або страчені у полоні. Постанову про це Верховна Рада ухвалила 22 липня 2025 року. Саме в ніч з 28 на 29 липня 2022 року росіяни обстріляли Волноваську виправну колонію поблизу окупованої Оленівки. Тоді внаслідок теракту загинули щонайменше 53 українські полонені з "Азовсталі", а понад 130 отримали поранення.
У цей день журналісти Українського радіо Вінниця поспілкувалися з офіцером Центрального управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ, старшим групи реінтеграції, підполковником Олексієм Дерев’янком та звільненим з полону військовим Сергієм Тесленком. Говорили про те, як вижити після полону, як допомагають звільненим військовим та чого не варто говорити тим, хто повернувся з неволі.
Про перші розмови після полону
Як розповів Олексій Дерев’янко, перші зустрічі зі звільненими з полону — надзвичайно делікатні. За його словами, звільнені з полону військові не завжди одразу розповідають про пережите. І це — нормально. Причини можуть бути різними: психологічна блокада, сором, почуття провини, невпевненість у безпеці, небажання згадувати або страх за побратимів, які залишилися в полоні.
"Мозок часто блокує спогади, аби захистити людину від повторного травматичного досвіду. Інші мовчать, бо бояться нашкодити тим, хто досі там", — розповів підполковник Дерев’янко.
Перші розмови з військовими, які повернулися з полону, не починаються з питань про катування. Вони зазвичай стосуються побутового: як дорога, як почувається людина. Мета — створити атмосферу безпеки. Якщо колишній полонений сам готовий розповісти — його потрібно слухати, не перебиваючи та не оцінюючи. Але тиснути або ставити прямі запитання — заборонено.
У випадках, коли людина не готова говорити, фахівці застосовують непрямі методи. Зокрема — спостереження за тілесними реакціями: міміка, жести, положення тіла, реакція на певні звуки, запахи чи навіть форму одягу.
"Ми бачимо, коли людина здригається від закритих дверей чи кроків у коридорі. Це — підказки", — сказав Дерев’янко.
Також про катування свідчать тілесні ушкодження, які не схожі на типові бойові травми — сліди від електрошоку, зламані пальці, опіки. Медичні обстеження та лабораторні аналізи допомагають виявити зневоднення, недоїдання або інфекції. Додатково використовуються психологічні тести.
Зі слів Дерев'янка, у реінтеграційних центрах із колишніми полоненими працюють поступово. Спілкування — м’яке, невимушене. Часом це просто розмова за кавою чи гра. Основний принцип — не змушувати людину говорити. Надати їй вибір і повернути відчуття контролю над власним життям.
Про наслідки катувань
Наслідки катувань, яких зазнають українські військові в російському полоні, зі слів Олексія Дерев'янка, зачіпають не лише фізичне здоров’я, а й психіку, пам’ять, емоції, волю до життя, здатність довіряти й відчувати.
Одне з найпоширеніших ускладнень — посттравматичний стресовий розлад (ПТСР). Він проявляється у вигляді постійного внутрішнього напруження, тривоги, нападів паніки, різкої реакції на звуки чи запахи, а також нічних кошмарів і флешбеків. Людина намагається уникати всього, що нагадує про полон — розмов, місць, людей, військової форми.
Ще один серйозний симптом — дисоціація, коли людина відчуває, ніби все пережите сталося не з нею. Це захисна реакція психіки: відключення емоцій, внутрішня порожнеча, проблеми з пам’яттю або навпаки — гіперпам’ять.
Також у звільнених з полону часто спостерігається втрата довіри — навіть до близьких людей. З’являються страх зради, підозрілість, відчуття самотності. Додатково — сором і самозвинувачення: "я не витримав", "я щось не так сказав", "через мене могли постраждати інші".
Усе це може призводити до апатії, депресії, втрати сенсу життя. Людина уникає соціальних контактів, не хоче спілкуватися, виходити з дому. У найважчих випадках — з’являються суїцидальні думки.
"Катування — це не тільки фізичний біль. Це спроба зламати гідність, знищити людину як особистість. Людина після таких переживань часто відчуває себе не суб’єктом, а об’єктом насильства", — пояснив підполковник.
Як правильно спілкуватися з тими, хто повернувся з полону: що не можна говорити й робити
Особливо болісною темою є спілкування з тими, хто повернувся з полону. Багато людей не знають, як поводитися, що сказати, щоб не образити. Іноді навіть добрі наміри можуть заподіяти шкоду.
Дерев’янко розповів, що головне — не розпитувати про подробиці, не драматизувати, не нав’язувати розмову, не порівнювати з іншими і не знецінювати. Надмірна емоційність, як і фрази типу "у інших ще гірше", можуть тільки поглибити травму. Недоречним може виявитись навіть звичайний дотик — обійми чи поплескування по плечу, якщо це зроблено без дозволу.
"Натомість найцінніше, що може зробити близьке чи незнайоме оточення — це бути поруч. Запропонувати чай, сісти поряд, побути у тиші. Запитати: "Можна я сяду поруч?", "Тобі краще побути наодинці чи ти хочеш, щоб хтось був поруч?" — ці прості слова повертають людині контроль, якого вона була позбавлена в полоні", — сказав фахівець.
Як у вінницькому реінтеграційному центрі допомагають звільненим з полону
За словами Олексія Дерев'янка, навіть за умов фахової підтримки та турботи близьких деякі військові, які пройшли через полон, не завжди можуть впоратись із травмою.
"Так, такі історії є. І вони, на жаль, не поодинокі. Іноді навіть за найкращих умов — підтримки психологів, стабільного середовища, любові рідних — людина не може або не хоче жити, як раніше", — сказав фахівець.
Це, за слів Дерев’янка, не свідчення слабкості. Це результат глибокої травми, яка виходить за межі людської витривалості. Попри це, є і історії відновлення.
"Один із наших військових, який провів понад п’ять місяців у полоні, пройшов важкий шлях від повної ізоляції до нового сенсу. Після року реабілітації він не повернувся до війська, але почав зустрічатися з курсантами, ділитися досвідом і вчити їх, як не зламатися. Зараз він — викладач психологічної підтримки персоналу. Має сім’ю, живе чесно, глибоко", — поділився офіцер.
Він сказав, що не кожен "виживе" після тортур у повному значенні цього слова. Але кожен має право не бути сам. Іноді допомогою стає навіть проста мовчанка друга, присутність без слів.
"Я був у полоні три роки": історія Сергія Тесленка
Сергій Тесленко родом з Миколаївщини. У перші дні повномасштабного вторгнення добровільно став до лав захисників. Потрапив у полон, де пробув понад три роки.
"Доньці тоді було два роки й десять місяців. З того часу більше її не бачив", — розповів Сергій
Найстрашнішим у полоні, каже, був не фізичний біль, а тривога за родину та побратимів.
За словами Сергія, у неволі були ті, кого він знав ще з позицій, а також нові побратими — з якими об’єднала спільна боротьба за виживання. Усі тримались один за одного. Підтримували.
"Вони намагалися зламати в нас гідність. Примушували принижуватись, зрікатися України. Але я знав, заради чого пішов — за державу, за сім’ю, за майбутнє дитини", — сказав Сергій.
Військовий розповів, що були й такі, хто не витримав катувань.
"Могли сидіти в камері і раптом чути, як виносять тіло. Один із хлопців помер — серце не витримало після тортур", — поділився звільнений боєць.
Зараз Сергій на волі, поступово адаптується до мирного життя, відновлюється.
"Звикаємо. Майже з чистого листа. Відновлюємось. Жити далі — головне. Без зайвих слів, без жалю. Просто бути поруч — от і вся підтримка", — зазначив він.
Під кінець етеру оборонець сказав такі слова:
"Я не знаю, про що мріють полонені у темряві підвалів і таборів — про помсту чи обійми. Але я точно знаю: кожен із нас має зробити все, щоб тим, хто вижив, хотілося жити тут, на волі. І щоб було спокійно".
Підписуйтеся на новини Суспільне Вінниця у Facebook, Telegram, Viber, Instagram, YouTube, Whatsapp та TikTok
