Близько 18 років тому Янош Ґелі-Катона, житель Великої Доброні на Закарпатті, власноруч змайстрував пристрій для переробки солодкого перцю на паприку.
Як визначають якість сировини, чому її важливо добре висушувати та як змінюється традиція вирощування паприки — читайте у матеріалі.
«Паприка — це наше червоне золото. Буває, перець має такий приємний аромат, солодкий і насичений, що я заношу ціле відро на кухню, аби цими пахощами наповнився весь будинок. Він такий запашний, наче медом пахне чи ще чимось особливим», — розповів Янош.
Чоловік згадує, що раніше процес потребував значної людської праці. Чоловік памʼятає, як протирав кожен стручок ганчіркою, перекладаючи з одного кошика в інший. А його бабуся нанизувала їх на нитку.
Визначити, чи добре висушений перець, можна за допомогою простого способу: розламати стручок. Він має ламатися, а не гнутися. Це важливо, оскільки якісну паприку можна отримати лише з добре просушеної сировини. На процес також впливає погода.
За словами Яноша, на результат впливає і спосіб сушіння. Зокрема, перець, висушений на дровах, має приємніший аромат, ніж той, для сушіння якого використовують газ.
Він хотів мати змогу працювати в приміщенні, щоб не зупинятися навіть під час дощу, тому і змайстрував пристрій. Млин обладнаний трифазним двигуном, який розвиває швидкість п'ять тисяч обертів на хвилину. Усередині розташовані чотири ряди ножів, які також називають молотками або рухомими лезами.
Перець засипають у воронку зверху, а з отвору внизу висипається готова паприка. Однак для отримання якісної приправи одного помолу іноді недостатньо.
«Усе залежить від того, наскільки добре висушений перець. Іноді його потрібно молоти двічі, іноді тричі, а буває, що й чотири рази. Але якщо перець вологий, то скільки б разів я його не молов, він усе одно залишатиметься зернистим», — наголосив Янош.
Також він розповів, що час від часу люди забувають зняти металевий гачок з нитки, на якій сушився перець. Через це апарат може зламатися, а сировина зіпсуватися. Щоб запобігти цьому, Янош прикріплює біля входу магніт, який затримує металеві предмети.
Готовність паприки чоловік визначає на дотик. Він заплющує очі, розтирає порошок пальцями й перевіряє, чи немає грубих частинок. Янош згадує, що раніше мішки з перцем стояли в майстерні вздовж усієї стіни, а на терасі їх складали під саму стелю. Натомість тепер більше нікому вирощувати перець.
«Старші повмирали, молодь виїхала. Її це вже не цікавить, і вона сюди ніколи не повернеться», — поділився чоловік.
Сам Янош продовжує власну справу і не соромиться свого прізвиська — Гуляш. Адже цю страву, як і будь-яку іншу, неможливо приготувати без паприки. Чоловік розповідає, що колись, коли вся родина жила разом, вони використовували три-чотири кілограми приправи на рік.
«В угорській кухні немає жодної страви, до якої б не додавали червоної паприки. Бо без неї це вже не їжа», — сказав майстер.
Підписуйтеся на Суспільне Ужгород: Facebook, YouTube, Telegram, Viber, Instagram, Threads, WhatsApp
