З першого дня повномасштабної війни житель Кам’янки, що на Сумщині, Віталій Куколь став на захист рідного села. Власноруч виготовив вибухівку та замінував шлях між окупованим на той час Тростянцем і Кам’янкою, допомагав виводити людей з окупації та співпрацював з 93-ю бригадою “Холодний яр”. Свою історію партизан розповів Суспільному.
Житель села Кам’янка Віталій Куколь розповідає, де саме встановив власноруч зроблену вибухівку на початку повномасштабної війни. За його словами, зробив це, аби при переміщенні російських військ відрізати дорогу від окупованого Тростянця до свого села.
"Вниз отуди були виведені проводи, стояли два фугаса: з однієї сторони й з іншої. Там я наколотив, розкопував німецькі позиції, там вибухівки хватає. Я на основі цього зробив вибухівку і спочатку там були мої власного виробництва взриватєлі. А свої ж можуть осєчки дати. Сижу так: получиться чи не получиться”, — згадує чоловік.
Згодом детонатори для вибухівки чоловік попросив у військовослужбовців 93-ї бригади. На початку березня дізнався від знайомих, що вони неподалік, розповів чоловік: "З Кириківки люди йшли, казали що там блокпост прямо на переїзді. Йомайо... Я туди, точно. Я більше працював по горизонталі: там начальство, там поліція... Записали, перепровіряють, те, се... А з цими хлопцями, що конкретно воюють наскільки простіше було й спілкуватись, і на контакт виходити. Я відразу з ними домовився, вони мені електродетонатори пачку — на. Кажуть: "Тримай. Зможеш, (бо людей не вистачає — прим. авт.), тримай. Ми будемо вдячні".
Встановивши вибухівку, партизан залишився біля неї — виглядати противника.
"Чотири десь приблизно ночі я тут просидів, обалдєл від цього діла. Думаю: "Ні, треба щось інше думати". Холодно, весь мерзну, акумулятор пузом грію, щоб же ж не розрядився... Отож тут останнє здоров’я й залишилось у мене, під цими ялинками... А тоді я вже почав набєгами: як звук чую, так і біжу", — згадує Віталій Куколь.
Про те, де навчився робити вибухівку, партизан розповів: "Є така штука — книжки старовинні. Правда, важко було такі знайти, але знайшов. А в технікумі коли в Сумах вчився я на хіміка-технолога, ну, самі розумієте, я там багато чого навчився. А коли аж на Урал нас посилали на практику, так я попав у ту групу, що робили зварку вибухом. Є така технологія, коли не зварювальні метали, припустимо: як ти там мідь, титан, сталь там звариш? І їх вибухом один в один вганяють. І там отож я теж багато знань почерпнув”.
Віталій розповідає, що окрім мінування дороги, виводив людей з окупованого Тростянця і допомагав їм дістатись безпечного місця: "По тій стороні колій я вів людей. Це мені показав друг, я тієї стежки й не знав. В мене багато знайомих металошукачів. Саме стрьомне місце було, коли ось там через колії перескакували. Тут ліс, воно хоч і без листя, але ліс є ліс. Перешмигували. Далі там під цоколем я їх виводив на об’їзну дорогу, що йде під кар’єром. І виводив їх туди, на ту сторону через річку, там наші були в той час, у Кириківці наші були".
Запам’яталась чоловіку сімейна пара з Тростянця. Їх вивів одними з перших: "У них татуювання АТОвські. Вона в медицині працювала. У хлопця теж айдарівське. Його якщо знайдуть, йому відразу гаплик. А багато ж кого зупиняли: "Так, ану роздягайся...". Ага (татуювання — прим. авт.) — на підвал. Вони переночували в мене, переправив туди: хлопець відразу в тероборону, а дівчина в медицину, так вони й пішли".
На питання скільки людей вдалося вивести у такий спосіб, чоловік відповідає: "Я не рахував, це в мене мама, вона колись бухгалтером робила, ці всі діла. Вона казала, що 21 людина пройшла через мій хід".
Нагадування про бої на початку повномасштабної війни в цих лісах можна знайти й зараз: "Це вишибний заряд, той що в міну вставляється, там де крильчатка, знаєте? Далі шийка така і, власне, вибухова частина. Оце воно його “бабах!” і викидає. Це, мабуть, Гарік загубив. Він якраз там тоді був. А мене чогось туди понесло, я буквально позавчора тут був, по гриби ходив, тут грибочки в нас ростуть. І шось мене туди понесло. Іду так палкою махаю, бо там теж пеньочки є. Хопа, щось червоне з-під листя викотив, йооо... Розкис, канєшно, вже. Але на пам’ять, я його підклею, буде в мене".
На питання, чи не боїться ходити там, де можна знайти міни, партизан відповідає, що тут безпечно. Та й у лісі не заблудиться, бо знає чи не кожну стежину: "Мені 52 роки. Он та сосна може років на 10 від мене старша. Тобто, я ріс з ось цими лісами всіма".
Про те, як поставились рідні до того, що чоловік подався у партизани, каже: "В мене жінка... Це ж таке було: “Куди ти лізеш? В тебе серце хворе, по тобі й стріляти не треба, сам помреш. Усі по погребах сидять, як нормальні зі своїми жінками. Я її ото на Польщу... І все, тоді мені легше стало".
Показав партизан і свій будинок у Кам’янці та власноруч зроблену у перший день вторгнення зброю. "Оце називається “шандараха”. Тут ось шматок підводного руж’я, це як спусковий механізм і з поїлки колгоспної (на дуло показує — прим.ред.), колись цією трубою корів поїли. Взводиться, фіксується. Вставляється капсуль. Зараз я капсуль прибрав, заткнув бумажкою, щоб не сталося горя. Бо воно там вирве таку дірку, якщо зараз у хату шандарахне, що тільки тримайся. Значить, засипається мірка пороху, ну, як старовинні шомполки кремнієві і заряд. Без різниці: це може бути каменюка, це можуть бути гвіздки, це може бути картеч", — розповідає пан Віталій.
Здаватися в полон чоловік не збирався: "Який полон? Ви уявляєте, я націоналіст, щоб там зі мною зробили?".
За кілька кілометрів від хати, в сусідньому лісі Віталій облаштував землянку: "Вона не була така шикарна спочатку. Спочатку це була просто яма і все. А вже під годовщину (від початку вторгнення — прим. авт.) я сюди з сином прийшов, обтягли очеретом. Бо думали хто зна: може тут буде знову навала і прийдеться вже тут ховатися сім’єю, в Польщу їх знову не відправлю. Зробив кубельце, бо тут його не було. Ну так ми розраховували, що жіночка, двоє діток, повинні ми були тут поміститись, зробив я дірку під буржуйку".
Чому саме на цьому місці чоловік вирішив зробити землянку, розповідає, що спочатку тут в нього був спостережний пункт: "По-перше, тут, дивіться, географічно гарне місце. Там у мене за спиною знаходиться три населені пункти, по яких орки дуже часто розсікали: он там Клементівський місток, який підірвали, вони там цілими днями мостили переправу. Гурчали туди-сюди. А в село не розумієш звідки звук. Думаю, як нижнім шляхом сунуться, біжу вже до своїх бомб. Прибігаю — не воно. А бігти це не один кілометр. І другий момент: село могли різко закрити. Я б там залишився і не вискочив би. А тут мене спробуй знайди".
Нині партизан Віталій волонтерить. З решток російської техніки виготовляє сувеніри: "Це 999 проби срібло. Я ж хімік, ви можете не сумніватись у моїх словах. Оце все було танки, САУ, БМП. Тут їх гори валялись розламаних і я все переварював. Оце я так набираю колекцію, потім везу волонтерам і вони його десь на інтернет-аукціоні продають. А гроші йдуть на Збройні Сили".
Читайте Суспільне у Telegram
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber
Підписуйтеся на наш Instagram