Від початку повномасштабного вторгнення до Томашівського старостинського округу на Сумщині переїхали 43 переселенці. Вони знайшли прихисток у будинках, де раніше жили місцеві жителі. Житло надають безоплатно — переселенці сплачують лише за комунальні послуги. Водночас будинків, придатних для заселення, стає дедалі менше. Про це розповів староста округу Андрій Коломієць.
Як переселенці облаштовуються на новому місці, що допомогло їм почати життя заново та чи є ще вільне житло в селі — у матеріалі Суспільного.
Світлана Бірюкова — мати п'ятьох дітей. До переїзду в Томашівку родина жила в Лукашівці Охтирського району, неподалік російського кордону, та мала велике господарство. Через посилені обстріли сім'ї довелося залишити рідний дім.
За її словами, від дому до російського кордону було близько трьох кілометрів трасою, а навпростець — приблизно пів кілометра. Коли в населеному пункті почали літати керовані авіабомби та падати ракети С-300, родина вирішила виїхати заради безпеки дітей.
«Бо були діти, двоє було старшеньких, а одне тільки народилося. Були маленькі, вже як почали КАБи літати, С-300 вже стали падати так, що на дах летіла земля. Тоді ж вже ми виїхали», — сказала Світлана Бірюкова.
До переїзду жінка працювала соціальною працівницею, а родина утримувала корів і телят, обробляла город. Після евакуації частину господарства довелося продати, а курей і качок віддати сусідам, які залишилися в селі.
«Поселив нас сюди староста, так ми тут і живемо. Там, де раніше жили, я працювала соціальним працівником. Потім вже виїхали в друге село, там не працювала. Була ж у декреті. Держали господарство: корови, телята, город, як звичайні сільські люди. А тоді ж усе, як кажуть, за копійки продали. Курей, качок віддавали сусідам, які там залишились. І виїхали», — розповіла переселенка.
У Томашівці чоловік Світлани влаштувався різноробочим у місцеве господарство. Родина поступово відновила домашнє господарство. За три роки життя в селі у сім'ї народилися ще двоє дітей.
«Ну, зустріли нас дуже добре, люди тут дуже добрі. Ми як приїхали, все нам поприносили — все необхідне. Дуже добре зустріли. Та й зараз теж добре», — сказала Світлана Бірюкова.
За словами жінки, старша донька навчається у професійно-технічному училищі в Недригайлові, син ходить до школи. Молодші діти записані до дитячого садка в Коровинці, однак підвезення до закладу немає.
Ще одна переселенка, Ірина Кордиш, до повномасштабного вторгнення жила з родиною в Харкові. На початку війни разом із дітьми евакуювалася на Львівщину, де провела чотири місяці. Згодом переїхала до Коритища, де мешкає її свекруха. Туди ж жінка перевезла батьків, які на той час перебували в окупації на Вовчанщині.
«Потім я забрала сюди батьків, бо я саме родом з Вовчанщини, мої батьки були в окупації, і я забрала їх теж сюди. Ми разом проживаємо в селі Коритище за 11 км від Томашівки», — розповіла Ірина Кордиш.
За її словами, родинний будинок у Вовчанську двічі зазнавав обстрілів, а господарський двір згорів. Батьків вона забрала до Коритища, де згодом помер її батько. Нині там залишається мати.
На новому місці Ірина Кордиш знайшла роботу. Спочатку працювала на суспільно корисних роботах, а згодом отримала постійну посаду інспекторки Центру надання адміністративних послуг у Томашівці.
«Я звернулася в старостат. І Андрій Миколайович мені запропонував роботу на суспільно корисних роботах. Я працювала тут майже три роки. Приїжджаю сюди на роботу на велосипеді, мені дуже сподобалось. А цього року звільнилось місце інспектора Центру надання адміністративних послуг. І мені староста наш і секретар селищної ради запропонували постійне місце роботи. І так я опинилась у Томашівці, хоча їжджу додому в Коритище — в село», — розповіла Ірина Кордиш.
Жінка каже, що поки не наважується повертатися на Харківщину. На Сумщині їй подобається природа, а місцеві жителі стали близькими людьми.
«На Харківщину повертатися якось страшнувато, принаймні в цей період ще. Тут подобається: тут природа, привітні всі люди, вони вже всі мені рідні, я всіх вже знаю», — сказала Ірина Кордиш.
Загалом у Томашівському старостинському окрузі проживає понад 600 людей, серед них — 43 переселенці. Нині для розміщення людей, які вимушено залишили свої домівки, можуть запропонувати лише кілька будинків, розповів староста Андрій Коломієць.
За його словами, село простягається приблизно на чотири кілометри. До деяких будинків важко дістатися через ґрунтові дороги. Там також можуть бути проблеми з інтернетом і мобільним зв'язком, а до магазину далеко.
«У нас село дуже розгалужене. У нас від крайньої до крайньої точки десь кілометри чотири. І це дуже віддалені. Ми зараз перебуваємо в центрі нашого села. Тут асфальт, де підсипана дорога, а є такі місця, де чисто йде ґрунтова дорога. І туди важко добратися. Є такі будинки, але ми їх показували людям. Вони не хочуть, бо дійсно, там немає інтернету, він не дістає, немає зв'язку, немає ж як добратися. Ну, і до магазину далеко. Тому на сьогодні по центральній частині нашого села десь будинки три», — пояснив Андрій Коломієць.
Світлана Бірюкова каже, що в Томашівці її родина змогла почати життя заново. Тут діти можуть спокійніше жити й навчатися, а сім'я поступово відновлює господарство. Найбільше жінка мріє про мир.
«Про тихе мирне життя, щоб не чули оті всі вибухи, так як старші їх чули і бачили. Це найважливіше. Тут тихо. І діти спокійні. Не здригаються. Ось так», — сказала переселенка.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram та Threads
Додайте Суспільне Суми в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах
