"Вік — не завада волонтерству", — говорить сум'янка Віра Гаркава. 20 листопада вона відсвяткувала свій ювілей. У 90 років жінка щодня в’яже шкарпетки для українських військових. Крім того, вишиває картини та читає книги. Усе життя пані Віра працювала: була ветеринарною лікаркою, педагогинею та науковицею. За час вторгнення сплела понад півтисячі пар шкарпеток для бійців. Про своє життя розповіла кореспондентам Суспільного.
90-річна волонтерка Віра Гаркава ділиться: секрет її довголіття у постійній праці. Жінка жартує, що це можна пояснити і науково: "Як біолог кажу: вчені з’ясували, що на кінчиках хромосом є такі утворення, які називаються теломери. Вони поступово з життям людини зникають, і коли вони закінчилися — людина померла. Значить у мене ще теломери не закінчилися".
Попри слабкий зір і слух, пані Віра користується гаджетами, пам’ятає минуле і ділиться спогадами про дитинство та юність: "Нас було троє дітей, крім мене старший і менший брати. Усі вивчилися. Мама одна, але був дід, він допомагав. Хоч і старого загартування гусар, але сім’ю тримав. 1946-47 роки голод коли був, не всі ж цей голод визнають, а я дуже добре пам’ятаю. Уже ж було мені 12 років. Пам’ятаю, у магазин зайдеш, а там гірка чорної ікри у вітрині і більше немає нічого. А ми не знали, що то таке. Пам'ять з дитинства залишилася — у мене і в старшого брата цинга була, зуби випадали страшне. І дід поїхав у відрядження в Оренбург і привіз, мені тоді малій здавалося, отакенне яблуко, віддав пів зарплати своєї. Дітям від цинги треба ж".
Після школи, розповідає пані Віра, працювала на складі, аби бодай якось допомогти матері: "Спочатку закінчила школу і пішла працювати. Батько не повернувся з фронту. Старший брат учився в технікумі, менший у школі. Я пішла працювати робочою на складі три роки. Тоді один розумний інспектор навів на думку, що треба йти вчитися".
В останній день прийому документів, говорить пані Віра, поїхала до Харкова, щоб вступити до вишу: "Дивлюся, написано "Харківський ветеринарний інститут". Думаю, два дядьки ветеринари, одна тітка ветеринар, друга-лікар. А може так на роду написано, дай піду. Я хлопцям, які не пройшли по конкурсу, так як і я, нас 25 набралося, кажу, давайте Хрущову напишемо телеграму. Ми накатали, підписали і Хрущов відповідь одразу дав: додати 25 і взяти стажистів. А ми всі стажисти. Ось так я потрапила".
За життя пані Вірі тричі ставили смертельний діагноз, але вона, говорить, ніколи не здавалася: "Отак усе життя — борюсь. За життя тричі діагноз смертельний ставили. Я навіть лікарю заперечила, кажу, немає, не збираюсь я помирати, у мене діти малі. Усе життя не пам’ятаю, щоб я була здорова, я все боліла. Раніше було до лікаря прийдеш, питає, чим хворіла. Починаю перечисляти, доходжу до малярії, каже, вистачить на всю решту. А зараз я тільки можу сказати: я здорова і все — ходжу, бачите, працюю, не залишаю роботу. Не можу похвалитися, що я дуже здорова, але не дуже звертаю на це увагу. Все сама роблю. Оце ж доньку на роботу часто викликають, вона їздить до Харкова, поїхала, а сьогодні має повернутися, то я сама все роблю. Не можу наразі похвалитися, що швидко, раніше то горіло все в руках, а зараз вже тяжче, але все рівно. Як кажуть: рух — це основа життя".
Пані Віра ділиться: понад 20 років працювала ветеринаром на Чернігівщині, далі викладала у Харківському зооветеринарному інституті. Після переїзду до Сум була викладачкою у виші: "І 35 років тут я вже пропрацювала. У 1984 році сюди приїхали. П’ятий рік я тільки не працюю".
Пані Віра самостійно дає собі раду із хатніми справами та допомагає доньці Галині, з якою проживає. Жінка розповідає про свою родину: "Двоє дітей, чоловік-професор, доктор, зав. кафедрою був. Лауреат державної премії. Он його портрет. Він загинув у ДТП. Внуків у мене шестеро і шестеро правнуків".
Попри поважний вік, пані Віра щодня в’яже шкарпетки для захисників. На одну пару, говорить, йде близько двох днів. Крім того, читає книжки, але, каже, не завжди вистачає часу: "Вже я не рахую, чесно скажу вам. Що до 500 точно є, а далі рахує донька, записує. Партію коли зробимо, сфотографує, запише. А я вже не рахую. Скільки зв’яжу, аби руки працювали і в’язали. У житті треба чимось займатися. Влітку читаю, дуже люблю читати, є багато книжок, оце почала і ніяк не можу дочитати Василя Шкляра. Він там таку цікаву думку висловив: «Кацап, як та муха, поки не вб’єш, не відчепиться». Зараз через них і читати ніколи".
Кожна пара шкарпеток, каже волонтерка, — це частинка її душі. Вірить, що тепло її рук зігріває не лише ноги, а й серця захисників.
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
