Уродженець села Степне Ямпільської громади Станіслав Боранов пробув у російському полоні вісім років. У вересні 2017 року російські спецслужби затримали його в окупованій частині Донецької області, а звільнити воїна вдалося вже у серпні 2025 року. Про катування в російських тюрмах та емоції після повернення Станіслав розповів Суспільному.
"Це було справжнє пекло – постійні побиття, переломи та синяки. Ти для них, як груша для побиття по три-п’ять разів на день", — ділиться спогадами про вісім років російського полону 39-річний Станіслав Боранов із села Степне, на Ямпільщини. Російські спецслужби затримали чоловіка 10 вересня 2017 року на окупованій частині Донецької області.
"Я поїхав туди виконувати завдання, про яке, на жаль, я не можу говорити навіть зараз, бо… така служба. Був затриманий на КПП «Мар'янка» співробітниками МГБ тоді ще ДНР та ФСБ Росії. Після цього мене перевезли в ізоляцію – так звану приховану в’язницю", — говорить Станіслав.
Російські військові відразу ж вдалися до катувань, згадує Станіслав. Спочатку вибивали з нього інформацію, а потім просто знущалися, не гребуючи жодними методами: "Дроти намотували на геніталії та вуха... куди їх тільки не чіпляли та пропускали струм. При цьому, поливали нас водою, щоб підвищити провідність. У них була купа пристроїв і на 220, і 360 Вольт. Били так, що тебе підкидало, а для них це було весело – було чутно, як вони розважались. Я така людина, що звикла до болю та і в АТО багато чого бачив, але виявилося, що цього було замало – там було, справді, жахливо".
У спеку постійно хотілося пити, але їм видавали по склянці води на день, розповідає Станіслав, змушуючи полонених працювати під сонцем: "Якщо чесно, то тоді їсти не хотілося, коли тебе б’ють, то єдине, що тобі хочеться – якогось спокою. Просто заснути спокійно і все, більше нічого не хочеться".
В ізоляції постійно було чути крики полонених, розповідає Станіслав Боранов: "Це насправді моторошно, коли чуєш ці крики нелюдські. Краще б вже тебе допитували, бо коли тебе побили, то ти лежиш і розумієш, що у тебе є дві-три години просто спокійно полежати, а так сидиш і тобі здається, що зараз прийдуть за тобою і почнуть допитувати".
В ізоляції Станіслава утримували два з половиною роки, потім перевели у в’язницю у Макіївці, де, за словами військовослужбовця, побиттів стало менше, а після — у донецьке СІЗО. Саме там військовий зустрів повномасштабне вторгнення.
Потім росіяни влаштували суд над полоненими, згадує Станіслав: "У 2024 році 27 травня відбувся суд, після якого нас мали випустити на волю. Нам дали максимальний термін — 6,5 років, який ми на той момент уже відбули. Нас звільнили у залі суду, зняли наручники, відпустили конвой, а при виході із судової зали нас уже чекали співробітники ФСБ – людей 30. Наділи якийсь пакет чи капюшон на очі, наручники та посадили в машину".
Далі Станіслава перевезли у СІЗО міста Таганрог, де російські військові утримували воїнів, що були взяті у полон у 2022-2023 роках. Там до побиттів додались удари електрошокерами, від яких полонені втрачали свідомість. За два з половиною місяці, згадує воїн, їх відправили у колонію на Урал. Так звана "прийомка" там виявилася найжахливішою за всі вісім років полону: "Падаєш на землю, тобі відразу одягають мішок на голову, тебе тягнуть і постійно б’ють. Кажуть: "Клади руку на підлогу" і молотки у них такі дерев'яні, руку відбивають".
Влітку 2025 року Станіславу повідомили, що він відправляється на обмін, полоненого посадили в автобус, але згодом, каже, без пояснень вивели з нього. Тож коли за два місяці знову повезли у невідомому напрямку, він до останнього не вірив, що вийде на свободу. Зрозумів, що це не чергові забави росіян, каже, лише, коли опинився в українському автобусі у пункті обміну на кордоні з Білорусією: "Хоч би ту межу перейти, щоб вже не повернули. Бачу, що всі хлопці такі «швидше – швидше», а коли автобуси вирушили і я побачив свій прапор, то воно вже відпустило. «Фух, обміняли» і всі в автобусі: «Аааа, обміняли». Дорогою їдемо, а діти нам машуть, досі таке відчуття – сльози щастя. Проїжджаємо села, машини сигналять, а бабусі, дідусі кидають свої тяпки і біжать до нас, машуть руками, вітають. Це досить приємне відчуття, незабутнє".
Читайте Суспільне у Telegram та WhatsApp
Дивіться нас у YouTube та TikTok
Долучайтесь до нашої спільноти у Viber та Facebook
Підписуйтеся на наш Instagram
