16 січня в Україні вшановують пам'ять захисників Донецького аеропорту, які з 26 травня 2014 до 22 січня 2015 років утримували його оборону. Лілія Кравченко із позивним «Сова» – була цивільною жителькою Донецька, а нині проживає на Полтавщині, добровільно допомагала українським «кіборгам». Своїми спогадами поділилася із Суспільним.
Хто б там що не розповідав, а аеропорт був заблокований, бо навкруги, мінімум 45 кілометрів були «сєпари». Ні завести боєкомплект, ні доставити продукти, ні поранених вивезти звідси було неможливо.
У червні волонтери 72-ї бригади, які перебували в аеропорту, зв'язалися з Лілею Кравченко і попросили про допомогу.
Спочатку була просто допомога: їсти привезти. У них не було елементарного – хліба. Я і мій товариш купували за свій рахунок бронежелети, оптику, мішками ту їжу, везли в аеропорт через сепаратистські блокпости.
А далі волонтерка допомагала і з військових питань.
Перше прохання було знайти міномет, який по ним працює. Знали, що десь із селища Октябрське. Поїхали ми шукати цей міномет. Дві доби там їздили, каталися. Знайшли.
Так Лілія почала працювати як розвідниця під час військових операціях у Донецьку.
Пересування, концентрація особового складу, пересування техніки, що з'явилося, куди переїхали, де вогневі точки. Військові мені надсилали інформацію і просили підтвердити чи спростувати. Наші не бачать ту територію. Це зараз є безпілотники, а тоді ж не було цього. Требу було підтверджувати або спростовувати цю інформацію. Хто це буде робити? Звичайно, ті люди, що на цій стороні і які можуть це зробити.
До війни Лілія Кравченко була підприємницею, мала багато знайомих серед бізнесменів. Каже, що це дало їй змогу спілкуватися із людьми, які були у військовому керівництві ДНР.
Штурм, який був 2 вересня. Це був, скажімо, мій перший «показовий виступ». Я отримала інформацію, що запланований штурм на 3 годину ночі і який російський підрозділ зайшов. Звичайно, наші встигли підготуватися і відбити цей штурм.
Згодом жінка стала коригувальницею вогню артилерії ЗСУ.
Коли наші почали працювати по вогневих точках, треба було бачити: потрапили чи не потрапили. Перший раз «Редут» (Олександр Трепак − полковник ЗСУ, командир 3-го окремого полку спеціального призначення Сил спеціальних операцій – ред.) подзвонив мені. І каже, що ми тільки відпрацювали по вашим координатам, чи не можете ви подивитися, попали чи не попали. Крім того, що я займалася розвідкою, ще довелося займатися коригуванням.
Лілія згадує, що було страшно і небезпечно щосекунди.
Звичайно, було страшно. Мало того, не дай бог, щоб піймали і дізналися, що ти співпрацюєш з українською армією, навіть не хочу думати про те, що було б. Я живою вже б не вийшла. У грудні я весь час їздила і боялася, що мене постійно «пасуть». У мене така вже параноя була, що кожна людина, яка на мене глянула, - це працівник ФСБ. Будь-який звук машини, і ти сидиш, думаєш, що по тебе. Я не знаю, як пояснити, що таке постійно жити в страху.
Колишня жителька Донецька говорить, що її сусіди здогадувалися, що вона співпрацює з українською армією. Однак за 9 місяців окупації її ніхто з них не здав. Більше того, навіть двічі попередили, щоб не приходила додому, бо на неї чекають сепаратисти.
Я черговий раз виїхала з Донецька на передову на наші позиції, назад я вже не змогла повернутися просто. Мене попередили, що не можна заїжджати мені в місто, бо пішло вже на мене орієнтування. Сусіди вже потім розповідали, що за домом моїм слідкують, навіть детектори руху поставили. У мене будинок був приватний. Коли хтось переходив межу, його зразу пакували.
Тим не менш, Лілія Кравченко залишалася у Донецьку, продовжуючи займатися розвідкою та коригуванням. Вона брала участь у пошуках та вивезенні військовослужбовців з окупованих територій після Іловайської трагедії та боїв за Дебальцеве.
А з 2018 року жінка переїхала у селище Оржиця Лубенського району. Нині вона займається крафтовим виробництвом смаколиків.
