За 41 рік життя Григорій Тютюнник був військовим, педагогом та журналістом. Але більшість знає його як письменника й автора роману "Вир". Тютюнника не стало 29 серпня 1961 року. До річниці смерті Суспільне підготувало матеріал про його життя і творчість.
Григорій Тютюнник – хто він?
Письменник народився 23 квітня 1920 року у селі Шилівка на Зіньківщині. До школи Григорій пішов у 6 років. Учився легко й добре. Почав писати вірші ще у Зіньківській десятирічці. 1937 року опублікував перший вірш у районній газеті "Більшовик Зіньківщини".
Із 1938 почав навчання у Харківському університеті, але з початком війни, у червні 1941, пішов добровольцем на фронт. Тютюнник воював у складі студентського батальйону.
Згодом його комісували через поранення. У легенях Григорія Тютюнника застряг осколок снаряду, який дістали лише 1949.
Після війни завершив навчання і працював учителем на Львівщині. Також влаштувався у львівський журнал "Жовтень" і займався літературною діяльністю.
Помер Тригорій Тютюнник 29 серпня 1961 – не витримало серце. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.
Написав не тільки "Вир"
Григорій Тютюнник писав і поезію, і прозу. Його вірші зібрали у посмертну збірку "Журавлині ключі", яку видрукували у Львові 1963. Віршовані рядки він присвячував власним роздумам, писав інтимну лірику. У деяких поезіях звертався до матері:
Не сумуй, не клич собі жалю.
Все ж повинна ти мене діждатись.
Бо я так тебе люблю, люблю,
Страднице моя, старенька мати.
Прозові твори Григорій Тютюнник друкував із 1950. Це були новели, оповідання та повісті. Також створив роман "Вир". Першу частину твору надрукували 1960, а другу – 1962, вже по смерті автора.
За підрахунками науковців, у романі – майже 2 сотні персонажів та згадуваних осіб. Автор розповідає про життя в українському селі під час Другої світової та у повоєнні роки.
Згадує Тютюнник про Зіньків, Опішню, Гадяч, а також рідне село Шилівка, яке називає у творі Троянівкою.
"В центрі села тече річка з дивною, мабуть татарською, назвою — Ташань. Весною вона скресає, і тоді селяни б'ють ломами кригу, щоб не знесло ветхого місточка", – пише у "Вирі" Григорій Тютюнник.
За цей роман письменник посмертно став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка. А 1983 за твором зняли художній фільм «Вир».
Брати Григорій та Григір
Григорія Тютюнника іноді плутають із його молодшим братом Григором, теж письменником. У них спільний батько, але різні матері.
Григорія насправді хотіли назвати Георгієм, або ж, як казали у селі, Їгором. Записувати онука до сільради пішов його дідусь. По дорозі він вирішив відсвяткувати народження свого нащадка і зайшов до місцевого шинку, де напився. Тому й забув, як треба назвати онука.
Про цю історію пізніше написав Григір Тютюнник у спогадах про старшого брата:
"Вже не тямив, як звелено йому записати онука. Став пригадувати – не пригадується, то сказав секретареві: "Пиши Грицьком… Воно, мо', й не так, як казали, зате просто, по-нашому!"
Виявили цю помилку лише тоді, коли Григорій був підлітком, а в сім’ї батька підростав молодший син, теж Григорій, якого почали називати Григором.
15 років брати майже не спілкувалися – бачилися рідко і мали значну різницю у віці. Зріднилися уже після того, як Григір повернувся зі служби на флоті.
Про Григорія Тютюнника брат написав книгу спогадів – "Коріння".
"Був людиною великої щедрості"
Про Григорія Тютюнника його сучасники лишили багато спогадів. Пишуть, що він був освіченим, чесним і добрим.
"Кремезний, середній на зріст, чуб – вихорем на правий бік, ніби відбиток круто завихреної думки. Руки богатирські, пальці великі, пругкі, погляд зосереджений, внутрішньо зібраний, трохи засмучений, завжди лагідний, спокійний", – так описує зовнішність Тютюнника літературознавець та письменник Григорій Нудьга.
Інший письменник, Олесь Гончар, писав таке: "Григорій Тютюнник був людиною великої щедрості, душевної чистоти, закоханості в життя і людей, і всі ці якості органічно ввійшли – та й не могли не ввійти – в плоть і кров його книжок".
Найбільше спогадів про Григорія лишив брат Григір Тютюнник. Це епізоди не лише з дорослого життя, а й із дитинства.
"Якось Григорій по дорозі в школу забіг до нас уранці й поклав перед татом, що пухлий сидів за столом, підперши голову долонею, окраєць хліба. Тато розломив той окраєць надвоє, половину дав Григорієві в школу, а другу ще раз розломив – шматочок собі й шматочок мені – й ледве вимовив: "Спасибі, сину. Любий ти в мене ростеш", – і став помаленьку їсти, затуливши очі долонею", – так про дитинство із братом під час Голодомору згадав Григір Тютюнник у книзі "Коріння".
Сам же письменник сумував за домом та рідним селом. В одному з листів до матері писав: "Я вже, як журавель, стою на одній нозі і виглядаю на схід: чи скоро полечу на свій рідний край?"
Вшанування пам’яті
Цього року за ініціативи Інституту національної пам’яті 100-річчя від дня народження Григорія Тютюнника відзначали на державному рівні.
Його іменем названа школа у Кам’янці-Бузькій на Львівщині, де викладав письменник. У цьому ж місті, на будинку, де мешкав наш земляк, встановили меморіальну дошку.
Ім’я братів Тютюнників присвоїли також школі у Шилівці на Зіньківщині.
У цьому ж закладі створили кімнату-музей, присвячену Григорію та Григору. У ній – бюст старшого брата, особисті речі та фотографії.
