"Чим гірше до нас ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону

"Чим гірше до нас ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону

"Чим гірше до нас ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону
. Василь Вирозуб. Фото: Суспільне Одеса

Василь Вирозуб, настоятель храму православної церкви України та військовий капелан, 70 днів пробув у російському полоні. Він на собі відчув каральну систему, створену для українців: гауптвахта в Криму, фільтраційний табір в Бєлгородській області, СІЗО в місті Оскіл. За цей час священника катували, цькували собаками та допитували. Про полон, зустріч з російським генералом та "пошук" Бандери — в інтерв'ю.

Ви повернулись з полону у травні. Як почуваєтесь?

Дякувати Богу, все добре. Вони вміють катувати, а наші медики вміють лікувати.

Як для вас почалась та сама рятувальна місія 26 лютого?

Ще 25 числа один з капітанів звернувся: чи я зможу забрати тіла загиблих. Пройшла інформація, що острів був атакований. Наших 13 прикордонників загинули. Їх треба евакуювати. А ще на острові є двоє цивільних, яких теж треба евакуювати. Я подзвонив одному капелану — Олександру Чокову, з 35 бригади. Він взяв з собою лікаря Івана Тарасенка та свого товариша Леоніда Болгарова. І ось ми четверо на кораблі “Сапфір” вирушили до острова Зміїний. Вранці 26 лютого ми вже були там. Кинули якір — ймовірніше за наказом тієї сторони — та чекали оглядову групу. Коли російський спецназ піднявся на борт, з того часу ми вже фактично опинились в полоні.

"Чим гірше до на ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону
Зліва направо: Василь Вирозуб, Іван Тарасенко, Леонід Болграров та Олександр Чоков перед рятувальною місією. Фото: Одеська єпархія Православної церкви України

Допити почались на самому судні.

— Чому ви прийшли? Навіщо? Не може бути, що ви капелани? Ви якась спецгрупа.

— За тілами наших героїв.

— Навіщо? Ви божевільні чи безсмертні?

— Так, безсмертні. Ми ж християни.

З “Сапфіра” нас перевезли на буксир “Шахтар”, пришвартованого біля однієї з газових платформ — вишки “Бойка” — як ми їх називаємо. І вона вся була зайнята військовими. Там їх була хмара. І цим буксиром нас відправили до Севастополя. Там нас посадили на гауптвахту. Допити продовжились.

Що вони хотіли дізнатись?

Що ми робили на Зміїному? Коли чули, що ми капелани, питали, на яке відділення СБУ працюємо. Відповідали, що працюємо на Бога. Але вони цього не розуміли. Працювати капеланом, і не працювати на СБУ? У них це не вкладалось в голові.

Скільки часу ви там пробули і як вас етапували вже на територію Росії?

11 днів допитів в Севастополі. В один із днів о шостій ранку нас з речами підняли і доправили до їх військово-морського закладу, де перебували наші військовослужбовці, захоплені на Зміїному, наші сапфіровці та ймовірніше військовополонені з Чонгара. Близько двохсот чоловік. І вже літаком, здається ІЛ-76, вилетіли до Росії, де нас розмістили у фільтраційному таборі в Бєлгородській області. Там почалась жесть.

Нас всіх поставили на коліна в снігу: руки за головою, під прицілами автоматів, декілька годин. Підіймаєш голову, щоб зрозуміти, що відбувається — отримував удар прикладом. Дехто втрачав свідомість.

"Чим гірше до на ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону
Суспільне Одеса

Згадую, як деяких наших хлопці прив’язали до бронетранспортера і так возили дві доби. Не давали води. Почалися знущання і катування. Вони зрозуміли, що ніякі не “асвабадітєлі”. Ми побачили їх справжню натуру — ординську.

Було відчуття, що я потрапив всередину реаліті-шоу про німецькі концтабори.Тільки чомусь фашисти розмовляли російською.

В одному з наметів нас маркували — давали номери: “У тебе нема прізвища. Ти вже тут ніхто. Твій номер 27”. Пізніше один росіян спеціально запитав моє прізвище. Я назвав і відразу отримав піддих. Так мене “привчали” до нового ім’я — 27. Працювати, здобувати вони не навчились, а катувати — навчились.

У вас, здається, був епізод спілкування з російським генералом?

Після того як нас почали перевозити в Старий Оскіл, у фільтраційному таборі залишили один намет. Туди перевели цивільних, мене також. Ми займалися прибиранням і підготовкою: для наступних полонених, напевно. І одного разу приїхав заступник міністра МВС РФ, генерал Кравченко. Під час розмови зверхньо кинув мені: “Піп, ти з правильної церкви чи ні?” Кажу: з правильної. “Ви ж розкольники”. Відповідаю: у нас є Томос, а у вас нема. “Но, но, но… Ти тут не під кулями сидиш. Ти під захистом Російської Федерації. Гріх тобі скаржитись”. І ця зустріч пізніше допомогла мені.

Оскіл — це що?

Це те дно, звідки постукали. Було відчуття, що я потрапив на 30 років назад в радянську армію. Це СІЗО, яке повністю звільнили для наших військовослужбовців. Нас допитували МВДшні слідаки. У них була ідея, що нас недорозкололи. Там почалися допити зовсім іншого характеру. Цькували собаками, багато солдатів були покусані в ноги та руки. Мене кинули в карцер, де я провів майже чотири доби: без сну, води, голим. Ще раз повторюсь — питати вони вміють.

Чи справді у вас намагались з’ясувати місце перебування Бандери?

Один зі слідчих запитував нас, чи бачили катування російських солдатів, чи бачили обстріли населення Донецька та Луганська, чи брали участь в терористичних операціях. І тут одне з питань: “Чи знаєте ви, і чи володієте інформацією про місцеперебування Бандери?” Я подумав, що це якийсь психологічний тест. Кажу: весь світ знає, де перебуває Бандера. В Мюнхені. Тому так, був такий епізод.

"Чим гірше до нас ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону
З Дмитром Ярошем. З архіву Василя Вирозуба

Коли мене допитували в карцері, ставили на розтяжку, заламували руки, кажу: “Стоп, стоп. За генерала вам розкажу”. Вони зраділи, що я “розколовся”. Я продовжую: “Кравченко, замміністра МВД. Недавно з ним зустрічався. Він казав, що жодна волосина з моєї голови не впаде. А як тепер показатись йому, я ж лисий?” Один з них перестав ламати руку, відступив. Я видихнув, подумав: спрацювало.

Чи була можливість спілкуватись з українськими військовополоненими?

У фільтраційному таборі ми молилися разом: зранку, обід та ввечері. Ми з капеланом звертались до наших військових: “Ви вже виконали всі поставлені перед вами завдання. На цей момент завдання від капеланів — повернутися додому живими та неушкодженими. Цей наказ до виконання”.

Було страшно. Багато хто боявся. Але в деяких молодих солдатів в очах замість страху була відвага. І ця відвага заряджала й нас, капеланів. І ми не могли бути гіршими. Ми не мали права здати назад.

Як вас інформували, що відбувається в Україні?

Було радіо. І спочатку нас змушували слухати його. Але через цю брехню нам вдалось зрозуміти, що відбувається. Наприклад, ми чули “вони вже під Маріуполем. Вже в центрі. Вже в Херсонській області. Вже взяли Ізюм”. Через тиждень знову “героїчно взяли Ізюм”. Значить щось не так. Ми їх відкинули назад.

А ще ми зрозуміли: чим гірше до нас ставились, тим більше успіхів у наших військових на передовій. Особливо, коли втопилася “Москва”. У нас по камерах кричали “Слава Україні!”, хтось співав “Батька наш Бандера”. Після того наших військових били, а радіо виключили.

А це вже було страшно. Інформаційний вакуум. Ми не знали, що робиться з родинами. Зайшли в Одесу, не зайшли. Розбомбили, не розбомбили. Незнання — це дуже страшно.

Згадайте день повернення?

День повернення був як зазвичай. З речами на вихід. Подумав, знову допити або карцер. Але переодягли. Шапку на голову, перемотали скотчем. На літак і до Сімферополя. Припустив, що нас везуть на парад “ганьби” в Маріуполі, який вони хотіли влаштувати. Але коли нас везли машинами, хтось з наших військових в дірку через брезент сказав, що нас везуть в бік України.

Хто вас зустрів, як це було?

Я побачив річку, зірваний міст. І з того боку український прапор. Сльози були на очах. Коли ми перейшли, наш медик у формі каже: “Слава Україні!” Став ком в горлі. Однозначно слава. Тоді я вже був вдома.

"Чим гірше до нас ставились, тим більше успіхів у наших на передовій": священник з Одеси про 70 днів російського полону
Після повернення з полону. З архіву Василя Вирозуба

Мене не було 70 днів в Україні. За цей час відбулась величезна трансформація нашої держави. Україна стала українською. Вона стала жовто-синьою. На не фасадах, не просто з прапорцем, а всередині. І вишиванка вже вималювана кров’ю. Така Україна повинна була бути ще в 1992 році. Тоді б ніяка орда до нас не зайшла.

Вірян в храмі побільшало?

Якість змінилась. Ставлення до церкви і Бога. Змінилася молитва. Якщо колись молились за своє здоров’я та родини, за достаток, духовний та матеріальний. То зараз у більшості моляться за Перемогу, за Україну, за мир, а потім вже за себе. Починається переосмислення цінностей. Шкода, що такою великою ціною.

Для вас війна почалась не 24 лютого, а 2014. Дев’ятий рік поспіль ми святкуємо День Незалежності в умовах війни, вперше — в умовах повномасштабної війни. Щоб ви сказали на 31 рік Незалежності?

В Україні немає цивільних та немає військових. Ми всі на війні. В Євангеліє колись було сказано: “Стійте. Борітеся. Стійте сміло і побачите Бог воює за вас”. Бог воює за нас. Повинні вистояти. Заради наших дітей, онуків та правнуків. Повинні перемогти цю орду та цю навалу. Якщо когось не доторкнулись ці великі трагедії — Буча, Ірпінь, Маріуполь, спалення азовців — це не його держава. Всі прикладаємо крапельку своєї праці до перемоги.

Читайте також

  • Справжнього автора фрази про російський корабель на острові Зміїний повернули з російського полону – МВС
  • Допитували, били й тримали у карцері. Одеський капелан розповів про полон у Росії
  • Моряки із рятувального судна "Сапфір" повернулися з російського полону – Кабмін

Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області

На початок