28-річний ветеран Юрій Іванов після тяжкого поранення повернувся до рідної Саврані на Одещині. Військовий втратив кисть руки та стопу, має уламки у спині й досі проходить лікування. Після повернення додому зіткнувся з іншою проблемою — через відсутність безбар’єрної інфраструктури не міг самостійно виїхати з подвір’я на кріслі колісному.
Пішов на війну у 16 років
Юрій народився на Одещині, але у підлітковому віці разом із матір’ю переїхав до Луганська. Там жив і навчався до початку російської агресії у 2014 році. Після окупації частини Луганщини батьки відправили сина до бабусі на Одещину, а самі залишилися вдома.
Тоді, за словами чоловіка, він вирішив долучитися до добровольців, щоб боротися за звільнення окупованих територій. Каже, це рішення ухвалив самостійно, не порадившись із рідними:
"Я познайомився з військовими, спитався. Тоді така ситуація була — всіх брали. Мало хто хотів тоді йти на війну теж. Тому це було добровольче формування, всі на ініціативі".
Через неповнолітність участь у добровольчому підрозділі обернулася для нього кримінальною справою. Юрія засудили за статтею про участь у незаконному збройному формуванні, однак командири взяли його на поруки і він продовжив службу.
"Ніхто мене не мав права брати, я не мав права це робити. З одного боку про це жалкую. Я того дитинства не бачив. У 16 років діти мріють вчитися, стати фермерами, менеджерами, директорами. Я взяв в руки автомат. І з того часу я крім цього нічого не вмію робити, якщо чесно", — поділився військовий.
Ветеран і "бойовик" одночасно
Після завершення строку обмежень Юрій зміг офіційно служити в українському війську. З 2020 року він був у складі 120-ї бригади тероборони, а після початку повномасштабного вторгнення знову добровільно пішов на фронт.
Водночас через старий вирок його дані потрапили до бази сайту "Миротворець". За словами чоловіка, це неодноразово спричиняло проблеми під час перевірок на блокпостах.
"Я маю посвідчення ветерана, учасника бойових дій. При цьому я був фактично в базі "Миротворець", як бойовик незаконного військового формування. Їдемо, нас зупинили, вбили в планшет — база "Миротворець", бойовик. Мене як поклали на капот, я той капот облизав. І тоді тільки вони мене відпустили".
Шість днів чекав евакуації після удару дрона
Поранення Юрій отримав 15 січня 2026 року на Покровському напрямку. Російський FPV-дрон атакував його під час виконання бойового завдання. Військовий згадує, що після удару самостійно дістався до своїх позицій.
Через складну ситуацію на фронті евакуювати його змогли лише через шість днів. До лікарні боєць потрапив 23 січня.
"Були сильні морози. У нас було -25, -27 навіть, казали хлопці. Потім чотири кілометри йшов сам до своїх хлопців, до позиції, до точки евакуації. Прийшов почекати там ще добу. А коли до Рівного вже потрапив, то вже і залишився без пальців на руці і вже з ногою".
Зараз у чоловіка ампутована кисть руки та стопа. Крім того, в його спині залишаються уламки. Один із них потрапив у спинний мозок. За словами ветерана, лікарі оцінюють ризик операції як дуже високий.
"Стоїш з тією коляскою і сам її штовхаєш"
Після повернення до Саврані Юрій отримав від громади крісло колісне. Проте скористатися ним повноцінно не зміг через відсутність доступної інфраструктури. Від будинку до асфальтованої дороги веде ґрунтова стежка, а тротуарів поблизу немає.
За словами чоловіка, кожен вихід із дому перетворюється на випробування.
"Громада виділила мені крісло колісне. Але ти стоїш з тією коляскою і її сам штовхаєш. Бо дорога така, що неможливо вийти з будинку, щоб добратись хоча б до нормального асфальту", — каже Юрій.
Ветеран додає, що проблема стосується не лише його. У громаді є й інші військові з інвалідністю, яким складно пересуватися через стан доріг та відсутність безбар’єрності:
"Тут можна вбитись, коли просто йдеш пішки, ще коли піде дощ — то взагалі. Я розумію, що не по всій Саврані можна зробити дороги. У нас немає ні пішохідників, ні тротуарів, нічого".
У громаді говорять про нестачу коштів
У Савранській селищній раді повідомили, що в громаді існує маршрут безбар’єрності вздовж центральної вулиці, який поєднує лікарню, адміністративні будівлі та ЦНАП. Водночас визнають, що більшість інфраструктури будувалася без урахування потреб людей з інвалідністю.
Заступник голови селищної ради Андрій Прилипко пояснив, що громада працює над покращенням доступності, але стикається з обмеженим фінансуванням:
"Ці питання не передбачалися раніше, коли будувалися вулиці нашого селища, коли будувалися магазини, усі ці простори. Зараз до цього привертається велика увага в місцевих органах самоврядування. Роботи проводяться, але вони обмежені в плані достатнього фінансування".
"Багато ветеранів залишаються сам на сам зі своїми проблемами"
За словами волонтерки Анни Килимник, проблема доступності у громаді стосується багатьох ветеранів. Вона зазначає, що люди часто не знають про доступні програми підтримки, а через погане транспортне сполучення фактично залишаються ізольованими.
"Ці люди самі собі перебувають у власних умовах. Їм дуже важко соціалізуватися, вони закриваються в собі, закриваються у своїх будинках. Дороги в громаді не адаптовані. Без допомоги самому пересуватися на кріслі неможливо. Відділу ветеранської політики в нас взагалі немає. Цим ніхто не займається", — зазначила Анна.
Окремою проблемою залишається доступ до медичних послуг. Для проходження складніших процедур ветеранам доводиться їздити до Балти. За словами Юрія, поїздка на таксі в обидва боки коштує кілька тисяч гривень:
"Від Саврані до Балти таксі у нас коштує 2-3 тисячі гривень. Можна ж було б пустити соціальний транспорт, щоб довезти з будинку до лікарні, де зроблять ту перев'язку. І привезти назад. Тому що добратися так само — це нереально".
"Треба не опускати руки"
Попри складне лікування та побутові труднощі, Юрій каже, що хоче допомагати іншим ветеранам, які опинилися у схожій ситуації. Наразі він ще оформлює інвалідність, але вже замислюється над громадською діяльністю.
Чоловік переконаний: після повернення з війни найважливіше — не залишатися наодинці зі своїми проблемами та не втрачати віру в майбутнє.
"Зараз, коли я сам з цим зіткнувся, розумію, що хочеться допомагати таким, як я. Без людей ми тут не впораємося. Треба не опускати руки. Не зациклюватись на тому, що було до цього. Вже треба жити і не опускати руки, саме головне", — підсумував Юрій.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
