Повномасштабна війна змінила життя співробітниць Державної кримінально-виконавчої служби (ДКВС) з Південного регіону. Для багатьох з них це означало втрату дому, вимушене переміщення та пошук нової внутрішньої опори.Свої історії розповіли головна спеціалістка Вікторія Філіна та старша інспекторка Марія Буланова.
"Маріуполь тримали під обстрілами майже цілодобово"
Вікторія Філіна працює у секторі документального забезпечення Південного регіонального управління ДКВС. Тут вона з серпня 2025 року, але її служба у правоохоронних органах почалася значно раніше — ще у 1996 році.
"Я тоді працювала в міліції у Горлівці на Донеччині. Після окупації міста отримала наказ залишити територію й переїхати до Маріуполя. Там до початку повномасштабного вторгнення служила в слідчих підрозділах Головного управління поліції Донецької області".
24 лютого 2022 року застало її в Маріуполі. Місто швидко опинилося в оточенні: без зв’язку, їжі, можливості виїзду, говорить жінка. Бойові дії тривали до 20 годин на добу, люди ховалися в підвалах і не знали, що відбувається з країною, бо не було зв’язку:
"Лише 15 березня нам вдалося вирватися з міста гуманітарним коридором. Дорога до Запоріжжя тривала близько 12 годин — через численні російські блокпости, обшуки й перевірки телефонів. Частина колег моїх потрапила в полон, серед них були й жінки".
Після евакуації життя почалося з нуля, говорить Вікторія. У серпні 2025 року жінка переїхала до Одеси й реалізувала мрію свого батька — колишнього офіцера ДКВС — долучитися до цієї системи. За словами Вікторії, досвід роботи в поліції, зокрема з людьми, позбавленими волі, і регулярні відвідування СІЗО та колоній допомогли швидко адаптуватися. Служба в ДКВС не стала для неї чимось принципово новим.
Служба як внутрішній порятунок
Марія Буланова, старша інспекторка, прийшла в професію у 2016 році — одразу після коледжу, у 18 років. Роботу знайшла за оголошенням в Одеській виправній колонії №14. Починала як наймана працівниця. Згодом Марія вирішила рухатися далі — пройшла кадрову комісію, отримала офіцерське звання і до 2021 року працювала у відділі кадрів. Потім — декретна відпустка. На момент повномасштабного вторгнення її дитині було чотири місяці.
"У нас паніка була всюди — і в родині, де багато правоохоронців, і в місті. Близьких підняли по тривозі, рішення доводилося ухвалювати швидко. Я тоді вирішила виїхати за кордон із дитиною", — поділилась Марія.
Надовго там дівчина не залишилася через побутові та конфліктні обставини. Розповідає, що повернулася й вийшла на роботу, коли дитині було півтора року. Велику підтримку в цей час надала мама, яка допомагала з доглядом.
"Мій внутрішній порятунок — це виходити на службу і працювати, воно мені зараз допомагає для внутрішнього стану", — додала жінка.
Сьогодні вона відповідає за кадрові питання: відпустки, прийом на службу та звільнення співробітників. Каже, робота тримає в тонусі й дає відчуття стабільності.
"Ці історії потрібно розповідати"
Начальник Південно-Центрального міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань Мін’юсту Сергій Малина зазначив: ініціативи з висвітлення таких історій організовані за підтримки керівництва департаменту.
За його словами, сьогодні жінки мають колосальне навантаження й вплив — поки багато чоловіків на фронті, саме вони тримають родини й службу. Значна частина співробітниць ДКВС у регіоні — внутрішньо переміщені особи з Донецької та Херсонської областей.
"У багатьох — дуже складні життєві обставини: хтось втратив чоловіка, хтось — дім. Такі заходи та публікації потрібні, аби суспільство розуміло реальну ціну цієї роботи й знало історії жінок, які продовжують службу, попри війну", — наголошує Малина.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
