До дванадцятої річниці Революції гідності Суспільне поспілкувалося з учасниками одеських подій та Майдану в Києві. Вони згадали початок протестів, перші побиття, атмосферу єдності та цінності, які й досі визначають український вибір. Їхні історії — про гідність, страх, силу громади і про пам’ять, яку не можна втратити.
Молодь, яка вже не пам’ятає початку Майдану
Громадська діячка та учасниця Революції гідності в Одесі й Києві Наталія Михайленко часто виступає в школах та університетах. Каже, для неї завжди несподіваним лишався момент, коли вона запитувала в учнів, в якому вони класі:
"Мені сказали, що це восьмий клас. Діти народилися у 2012–2013 роках, коли все починалося. Як вони можуть знати? Лише з відео або розповідей батьків".
Під час зустрічей зі студентами Михайленко намагається говорити просто — так, ніби розповідає історію близькій людині. Вона вважає, що щирість — ключ до того, щоб молодь слухала.
"Я розповідаю не як історик, а як подруга. Навіть якщо вони ще не до кінця розуміють, щось у них відкладається. Після першої зустрічі зі студентами Університету внутрішніх справ мені подзвонила кураторка і сказала: для них це переломний момент. Вони вперше почули живий голос Майдану, а не книжкову історію", — згадала Наталія.
Тягар пережитого
За словами Михайленко, учасники Революції гідності довго не могли говорити про події тих днів:
"У багатьох до цього дня болить лютий. Є ті, хто не може згадувати без сліз. Це не означає слабкість — це означає, що вони бачили надто багато".
У школах та коледжах вона завжди підкреслює: одеські активісти були меншістю, але саме вони стали основою волонтерського руху, що згодом перетворився на фронтовий "кістяк".
"Я завжди пишалася своїми побратимами і посестрами. Більшість із них у 2014 році одразу пішли добровольцями або стали волонтерами", — поділилася Михайленко.
У ніч на 22 листопада вона їхала потягом до Києва на форум захисту української мови. Коли в Одесі сестра Наталії вийшла на перший протест і почула, що Наталя "вже в Києві", у багатьох був шок — події розгорталися блискавично.
У столиці Михайленко потрапила на Майдан ще до появи сцени — коли імпровізований майданчик стояв просто на машині, а серед виступаючих були Євген Нищук, Руслана, Віталій Кличко та одесит Олександр Ройтбурд.
"Нас було мало, дощик ішов, але я вірила з першого дня. Навіть коли друзі казали: та це нічого не дасть", — пригадала вона.
Повернувшись в Одесу, Михайленко потрапила вже на розгорнуті акції: намети на Біржовій площі, щоденні збори біля Дюка, культурні заходи та перші сутички.
Одеський Майдан: було холодно, але співали
За словами Михайленко, одеські активісти зіштовхнулися з опором із перших днів. Намети, встановлені біля мерії та біля Дюка, неодноразово ламали, а Віталія Устименка та Олексія Чорного тоді побили "тітушки". Але водночас Майдан ставав простором культури: музика, поезія, віче, марші, бандура, "екстремістське піаніно". Люди приходили щодня:
"Я пам’ятаю, як ми стояли біля Потьомкінських сходів у снігу. Люди кричали "Схід і Захід разом" — і я тоді точно знала, що ми переможемо".
Найболючішими Наталія назвала події 22 січня — день убивства Сергія Нігояна. Вона згадувала акцію до Дня Соборності, яку тоді не скасували, і реакцію людей під час хвилини мовчання:
"Мені було важко говорити. Але одесити стояли, тряслися від холоду і кричали в бік моря — "Владу геть". Я тоді повірила в наше майбутнє".
Михайленко наголосила: навіть сьогодні суди за епізодами побиття одеських майданівців тривають, а покарання за напади 19 лютого досі не настало.
"Хочеться справедливості. І хочеться, щоб учасники Майдану говорили, писали, не мовчали. Бо якщо не повторювати — стирається пам’ять", — пояснила Наталія.
Побиття за вишиванку
Громадський діяч та ветеран Олексій Чорний згадує, що фундамент Революції гідності в Одесі закладали ще у 2009 році — з Вишиванкового фестивалю. Він об’єднав активістів, які згодом стали ядром Євромайдану.
"Одесі тоді казали, що вишиванка — це провокація. Що за неї можуть побити. Але ми зробили це — і побачили, що українське може бути вільним і публічним", — розповів він.
Саме тому, коли в Києві почалися перші протести, місце одеського Майдану не викликало сумнівів — Приморський бульвар біля Дюка.
Поставили перший намет — і все змінилося
Коли Микола Азаров (прем'єр-міністр України у 2010-2014 рр, — ред.) відмовився підписати Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Чорний написав у соцмережах: якщо київський Майдан вистоїть ніч, одесити вийдуть. Так і сталося — і вже за кілька днів біля Дюка стояло наметове містечко. Перша ніч була найскладніша: у двох наметах лишилося ночувати лише троє людей.
"До нас підходили й казали: ці намети спалять. Але ми знали — або містечко простоїть, або протест просто розчиниться", — пояснив Чорний.
Кілька днів потому влада знесла наметове містечко, порвала всі тенти та вивезла їх у невідомому напрямку.
"Ніхто не поніс покарання. А непокаране зло зростає. Ті самі люди згодом ламали і намети антитруханівського майдану", — згадав він.
Олексій розповів, як їхав до столиці на форум — і вранці у вагоні прочитав новину про жорстокий розгін студентського Майдану. Найбільше його вразило, що лідери опозиції тоді закликали ніде не збиратися.
"Ми розуміли: якщо пропустити хоча б день, страх переможе. Тому мали почати все з нуля — без сцени, без лідерів. Почали з десятьма людьми та двома мегафонами, а за кілька годин площа була переповнена", — сказав він.
На Майдані було простіше, ніж за його межами
У Києві Чорний організовував акції на підтримку затриманих, пікетував офіси олігархів і пояснював людям, що Верховна Рада має стати на бік протестувальників. Однак наголосив: найважче було не під час зіткнень, а коли повертався додому в Одесу.
"Я знав, що якщо влада захоче когось прибрати, то не на площі. Я носив із собою ліхтар і шокер. Відкривав двері парадної і спершу світив у темряву", — пояснив Олексій.
Сьогодні, говорячи про пам’ять, Чорний зізнався: він не має готового бачення, яким саме має бути меморіал Небесної Сотні в Одесі. Але він має передавати причину, а не тільки подію:
"Молодь не знає базових фактів. Тому меморіал має говорити не лише про те, хто загинув, а навіщо вони були там. Які цінності вони відстоювали".
Учасники Майдану єдині в переконанні — вибір, який робили тоді люди, був свідомим, а не примусовим рішенням. Наталія Михайленко наголосила: Сергій Нігоян, перший загиблий, міг нікуди не виходити того ранку.
"Усі вони мали вибір. І вони свідомо вирішили бути на Майдані. Бо не уявляли іншого життя — без свободи й без гідності", — переконана вона.
Для Олексія Чорного цей вибір досі є головним посланням Майдану.
"Майдан навчив нас, що ми живемо не лише для себе. І що майбутнє залежить від того, чи готові ми брати відповідальність", — підкреслив він.
