У маленькому селі Тарасівка Березівського району Одеської області на єдиній вулиці живе лише 12 дворів. Усі жителі – нащадки сімей, яких сталінський режим силоміць виселив із заходу України. У населеному пункті немає школи та лікарні. Газ у домівки люди проводили самостійно.
Тарасівка розташована за 100 км від Одеси, у Коноплянській громаді. Тут немає магазину, регулярного автобусного сполучення. Школа колись була – у хаті "куркуля", але лише на два-три класи. Діти ходили пішки в сусідню Іванівку, часто по заметах, коли сніг був "по пояс", розповіли місцеві.
91-річна Євдокія Борина народилася в селі Болохів Калуського району Івано-Франківської області. Коли їй було 14 років, разом із сім’єю та іншими односельцями їх спочатку зібрали в район, а потім товарними вагонами відправили на південь.
"Нас виселили, як тих собак. Зробили зібрання. Ми нічого не знали. Оголосили: "Ви готуйтесь, машини приїдуть і вас будуть переселяти в Одеську область. Забрали і повезли в район, у товарняк погрузили. Корову взяли просто. А то все лишилось там", – згадує якій на момент виселення було 14 років.
На станції Буялик (за 7 км від Тарасівки) людей розбирали колгоспи. У Тарасівку потрапило сім сімей. Приїхали за ними волами в спеку, якої, за словами Євдокії, вона на заході ніколи не бачила.
"Спека була така — жах один! Ми не бачили, у нас на заході не було такої спеки. Усі дівчата закутані хустками були. Нам так страшно було, так страшно! Ми плакали – не хотіли їхати", – розповіла жінка.
Спочатку переселенців поселили по чужих хатах. Потім дали земельні наділи – будуватися доводилося самим, без жодної допомоги. Води в криницях не було – доводилося стояти в черзі за відром. Електрику провели пізніше, газ – уже самі, за власні гроші.
"Тут колгосп був. Тут працювали від світання до світання. Нічого не платили в колгоспі. Не мали права навіть якийсь колосок забрати — нічого. Пішла я на Буялик, ватна фабрика була. І я пішла туди робити. І на Буялику мішки вантажили з насінням. Усі тяжкі роботи були", — згадує Євдокія.
Сьогодні в селі лишилося 12 хат. Пенсію привозить Укрпошта прямо під двері. Інтернет є – донька Валентина провела мамі.
"Тут спокій. Не чуємо сирени – нічого. Спимо спокійно. Постійно в роботі. Якщо людина в роботі — то вона все забуває. Лягла, зранку встала — і так день проходить", – каже Валентина, яка чотири роки тому переїхала до мами, щоб доглядати.
Жінки самі печуть хліб, тримають курей, собаку-охоронця, збирають ромашку на чай. Найближча лікарня – в Іванівці, швидку ніколи не викликали. Попри все, їхати звідси ніхто не збирається.
"Я тут прожила весь вік. Тут вже моя Батьківщина і це моє. Там не було до чого повертатися. Бо там вже все... пусте місце.", – говорить Євдокія Борина.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
