В’ячеслав Кирилов, позивний "Козак" — одесит, який пройшов шлях від волонтера до бійця полку "Азов". У лютому 2015 року він загинув у бою за Широкине, прикривши собою побратима. Його сестра Катерина Дорошенко розповіла Суспільному про дитинство, характер, любов брата до життя й момент, коли він свідомо обрав військовий шлях.
В’ячеслав був старшим за сестру на шість років. У дитинстві вони разом займалися бальними танцями, хоча спілкувалися не часто — різниця у віці давалася взнаки. Та Катерина завжди тягнулася до старшого брата, захоплювалася його спокоєм і добротою.
"Він був дуже м’який, добрий, слухняний. Мама завжди ставила його мені за приклад — що він ніколи не перечить, не сперечається, а я, навпаки, завжди щось говорю", — згадує вона.
У юності В’ячеслав займався музикою, грав на гітарі й трубі, любив "Металіку" та "Скорпіонз", катався на скейті, займався спортом і мріяв стати кухарем.
"Дуже любив готувати. Він краще промовчить, ніж посвариться. Дуже доброзичливий і спокійний. Тут він у більярд грав, тут на сноуборді, а це ми з ним удвох. Таке було його життя — активне, тепле, справжнє", — розповіла Катерина, показуючи сімейні фото.
У 2013 році В’ячеслав долучився до громадської організації "Рада громадської безпеки", допомагав волонтерам, а після початку війни на Донбасі їздив у прифронтові міста з гуманітарною допомогою. Згодом вирішив служити сам.
"Він просто зателефонував і сказав, що вже в Києві, у навчальному центрі "Азову". Напередодні ми бачилися, але він нічого не говорив. Казав — потім приїду в Одесу, зустрінемось. Ми так і не встигли", — каже Катерина.
Служба в "Азові" стала для В’ячеслава справжнім покликанням. Побратими згадують його як дисциплінованого, відповідального й безстрашного.
"Він розкрився у військовій сфері. Йому довіряли старші офіцери, він усе тримав у порядку, всіх муштрував. Для нього це було справжнє місце сили", — зазначила сестра.
У день свого 33-річчя, 19 грудня 2014 року, він склав присягу на Софійській площі в Києві.
"Того дня він мені телефонував — був дуже щасливий, натхненний. Це було його покликання", — згадує Катерина.
За словами побратимів, у бою "Козак" поводився відважно — навіть під обстрілами йшов у повний зріст, кажучи, що це його земля.
"Коли летіли снаряди, всі лягали, а він ішов стоячи: "Це моя земля, я не буду склонятися". Командир йому казав — можеш загинути. А він відповідав: "Ні, це не мій час". Мабуть, він це відчував".
15 лютого 2015 року, під час Широкинської операції, В’ячеслав загинув, прикривши побратима на позивний "Фізрук".
"У день перемир’я під обстріл потрапив його товариш. "Козак" відтягнув його до двору, а коли почався мінометний обстріл, накрив його собою. "Фізрук" вижив, а В’ячеслав загинув від поранень на операційному столі", — говорить Катерина.
В’ячеслава кремували — за його власним проханням, яке він передав товаришеві ще до загибелі.
"Його прах розвіяли над морем. Він казав, що хоче, щоб його кремували. Ми це виконали", — каже сестра.
Після його загибелі мати В’ячеслава присвятила себе громадській діяльності — допомагає сім’ям загиблих військових і створила разом з іншими матерями організацію "Серця матерів Одещини".
"Брат надихнув маму допомагати іншим сім’ям. Вона створила меморіал біля ОДА, спільно з ветеран-хабом. Це її справа життя", — розповідає Катерина.
Ім’я В’ячеслава Кирилова тепер носить вулиця в Одесі — колишня Чапаєва на Живаховій горі.
"Для нас це важливо. Це частина пам’яті про наших загиблих воїнів. Ми довго до цього йшли. Тепер в Одесі є вулиця, названа на честь "Козака", — каже Катерина.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
