Сергій "Зот" Уляницький у рідному селі Носачевичі хазяйнував на землі, на життя заробляв у Туреччині, любив займатися спортом, однак на початку повномасштабної війни покинув усе й приєднався до лав Державної прикордонної служби України.
Волинянин планував шлюб і сім’ю, загинув поблизу села Григорівка на Донеччині. 23 січня йому мало б виповнитися 30 років, розповіли Суспільному батьки і наречена воїна.
Його батько Валерій Уляницький зберігає сільськогосподарську техніку, на якій працював син, а у гаражі — його спортивне знаряддя, велосипед та авто.
"Як я захворів, він мені всі поля виорював. Я весь час його згадую: куди не зайду — я завжди його бачу. Я рідко заходжу (у гараж - ред). Якщо мені щось треба взяти, то питаю в нього чи можна", — розповідає Валерій Уляницький.
Зі слів матері Тетяни, Сергій працював у Туреччині, 26 лютого 2022 року повернувся додому. Служив начальником відділення інженерного забезпечення прикордонної комендатури швидкого реагування "ШКВАЛ" 7 прикордонного карпатського загону.
Він виконував завдання в районі Вовчанська Харківської області, брав участь у стабілізаційних заходах на Київщині та у боях на Донеччині, в районі Серебрянського лісництва на Луганщині.
"Він нам не говорив, куди їде. Міг тільки подзвонити й сказати: "Все нормально". Було в нього поранення, він нам не сказав. Міг приїхати на 40 хвилин додому, бо якесь мав відрядження. Оце я зварила пельмені, він їх поїв і поїхав. Все", — каже Тетяна Уляницька.
Жінка додає, як дізналися, що у Серебрянському лісі згоріла його військова машина, то за два тижні зібрали 380 тисяч — допомагали люди з села, з церкви, з-за кордону. Разом із новою машиною родичі передали п’ятилітрову каністру домашньої води.
"Сергій п’є ту воду і каже: "Яка добра вода", а вони: "Якби ми знали, що ти хочеш домашньої води — ще більше набрали". Він потім мені казав, що багато чого починаєш цінувати тут того, що вдома не цінуєш", — пригадує мати військового.
Батьки кажуть, що Сергія побачили з іншого боку — розквітлим — після знайомства з його нареченою Анастасією Григор’євою. Дівчина познайомилася з воїном на роботі, у кафе на Житомирщині, куди щонеділі приходив Сергій з побратимами. Коли військовий сказав, що рушатиме із загоном у Шацьк, поїхала за ним.
У Слов’янську Сергій Уляницький зробив Анастасії пропозицію, подарувавши гумку для волосся. З того часу наречена постійно носить її на пальці.
"Мріяли, гуляли, складали план дій, яке б ми хотіли весілля, дітей… Він збирався на Донецький напрямок, кажу йому: "А якщо ти не повернешся?". "Я везучий, я повернуся!". Вже потім казав: "Я не хочу робити тебе молодою вдовою", — пригадує Анастасія Григор’єва.
Валерій Уляницький розповідає: командир дав завдання підірвати міст, військові не встигли виконати вказівку, тому син вирішив завершити його сам.
"Замінував його, підірвав, добу лежав просто неба, дрони літали, він не міг піднятися. Але потім хлопці забрали. Його не було на зв’язку три дні, то ми не знали, що й думати", – додав він.
Востаннє батьки виходили з воїном на зв’язок після його нагородження МВС України "Вогнепальна зброя".
"У день його смерті я не знала, що зі мною робиться, пішла на поле, мені було так недобре. Травень, село жило, я вибігла з хати з телефоном і кричала, що всі люди чули. 16-го він загинув, а 17-го вранці нам повідомили. Нам показували тільки частину тіла, але ми його впізнали", — каже мати.
Матір згадує, що опісля загибелі Сергія до моргу прибули його побратими: дякували за сина, розповідали як багато врятував життів і чимало зробив у війську.
"Як починають хлопців везти знову — мене просто розриває. Є група, де жінки, матері різне пишуть: "Для мене немає перемоги". А я хочу, щоб була та перемога… Батькам одне б побажала, що треба жити в пам’ять про своїх дітей", — зауважує Тетяна Уляницька.
Анастасія каже: постійно бачить Сергія у снах, відчуває його поруч. Зараз проживає разом з сім’єю Уляницьких, вважає, разом усім легше буде переживати спільне горе.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільне Луцьк. Також ми є у WhatsApp.
