Переселенка з Донеччини Юлія Сергієва — мама, теща і дружина військовослужбовців. Жінка двічі переїжджала через війну, була в окупації та змінювала декілька професій, щоб заробити на життя і допомагати рідним у ЗСУ.
Зараз Юлія працює адміністратором в одному з готелів Луцька, а у вільний час шиє сумки, гаманці, виготовляє кошики зі шнурівки і мріє про власне житло. Суспільному жінка розповіла: через війну її родина втратила 3 будинки та 40 гектарів землі.
Життя в окупації на Донеччині
У 2014 році початок війни застав сім’ю в рідному селі Дібрівка, що за 6 кілометрів від кордону з Росією. Юлія з чоловіком і двома дітьми опинилася в окупації.
"Гради летіли через наш будинок, вночі було світло, як вдень,— пригадує переселенка. — Село швидко окупували. Одразу заборонили українську мову, книжки, символіку. Якщо щось є жовто-блакитне — це екстремістська символіка".
Жінка каже: в окупації було страшно, вона намагалася адаптуватися, щоб зберегти життя собі і рідним, до 2018 року працювала в місцевій бібліотеці.
"Я говорила російською, в 2014, коли вони зайшли до мене в двір з гранатою і сказали: "ми прийшли тебе визволять", я перейшла на українську. Я підтримувала Україну, всі це знали, і мені було попередження. Я кожен день сиділа, дивилася на дорогу і плакала, я вже не витримувала".
Зі слів Юлії, родина боялася залишити рідну домівку, бо їхати було нікуди. Виїхати з окупації родині вдалося у 2019 році, оселилася на Харківщині, де здобували вищу освіту діти. Згодом туди вдалося забрати матір чоловіка. Родина почала влаштовувати життя на новому місці, але все знову перекреслила війна.
Вторгнення, яке змінило все
Початок повномасштабного вторгнення жінка називає другою "окупацією", бо виїхати з міста було неможливо — траса, що вела на Харків, була під постійними обстрілами. Залишити місто родині вдалося лише через Росію.
"Через Харків сказали нас не пустять. Зразу "расстрел на месте". Машину в нас забрали на кордоні, але пропустили, — говорить жінка. — Добре, що їхали сусіди. В них було одне місце. В нас був рюкзак і маленька валізка".
Виїжджали з окупації дуже складно, ділиться переселенка. В Україну з Росії родині довелося повертатися через країни Європи.
Життя з нуля
Юлія каже, повертаючись в Україну усі члени родини були впевнені, що зробили правильний вибір і потрібно повернутися на батьківщину. Син Юлії ще раніше ухвалив рішення піти у військо.
Дорога в Україну тривала чотири дні. Нині сім'я винаймає квартиру, живуть утрьох. Жінка довго шукала нову професію, зайнялася рукоділлям.
"Я працюю в готелі адміністратором і в вільний час шию. Звернулась в центр зайнятості, і мені дали курси швачки-кравчині. От на третю штурмову хлопці прапори замовляють з символікою, я роблю".
Після усього пережитого Юлія завжди має під рукою тривожний наплічник з усіма документами, грошима і речами першої потреби.
Усі чоловіки родини пішли у військо
Ще на початку війни, у 2014, 16-річний син Юлії вирішив стати захисником. Пізніше донька вийшла заміж також за військового, а чоловік вирішив піти у військо на початку повномасштабного вторгнення.
"Він (чоловік) по здоров’ю – обмежено придатний, пішов у військомат і його взяли на аеродром. Він там відслужив рік і їх перевели, 50 років він зустрічав в третій штурмовій, група інженерної підтримки".
Зараз Артем на позивний "Донецький" має відпустку, під час якої планує відновити здоров'я.
Зараз увесь свій вільний час жінка присвячує шиттю. Каже: мріє про власне житло, де житиме з рідними після завершення війни.
Матеріал підготувала кореспондентка Анна Глущук.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільне Луцьк. Також ми є у WhatsApp.
