"Моє миле стадо",- так з посмішкою називає свою колекцію жирафів Тамара Козицька. Їх у неї близько півтори сотні. Жінка каже, що насправді не пам'ятає того дня, коли вона вирішила колекціонувати жирафів. Можливо відлік почався ще у дитинстві з улюбленого жирафа-термометра на стіні, а можливо значно пізніше з вишитої та подарованої сестрою картинки.
Тамара Степанівна не вважає себе справжньою колекціонеркою, принаймні такої мети не було. Воно склалося якось само собою, каже жінка, жирафка до жирафки.
"Якби у мене була така мета скласти колекцію у мене б їх було, напевне, в тричі більше. Кожна жирафа, яка з'являється у мене тепер уже в колекції вона якась емоційна. Я пам'ятаю цілу історію, цілий шлейф емоцій. Багато я вже маю подарованих екземплярів і такі, які люди роблять самі спеціально для мене", - розповідає Тамара Козицька.
Переважно усі жирафи "живуть" у колекціонерки вдома. Є декілька екземплярів і на роботі. Тамара Козицька працює директоркою Хмельницької міської централізованої бібліотечної системи. І вперше, на прохання колег та друзів вирішила таки показати у бібліотеці свою колекцію на широкий загал. Виставку назвала "Жирафки – виставка емоцій". Статуетки, іграшки, картини, сумки, футболки, вази, наліпки, книги, блокноти, чашки, значки і це ще не всі жирафи – експонати, які представлені глядачам.
"Я вважаю, що зараз необхідно позитивних новин, необхідно позитивних емоцій. Чого ж вони мають радувати лише мене. Історія моєї колекції – це історія мого такого дорослого життя. Це для мене про людей, про емоції, про спогади.Наприклад, пару я привезла з Бішкека – столиці Киргизстану. Що б «вполювати» жирафа це ціле сафарі.Ще не з кожної поїздки з кожної пригоди я можу привезти жирафа, бо їх не завжди є", - ділиться Тамара Козицька.
Колекціонерка знає про жирафів геть усе. Вона багато читає та дивиться документальні фільми і може годинами розповідати про життя цих тварин.
"Вони яскраві, вони не агресивні, вони нікому не приносять турбот. Вони навпаки дозволяють на собі посидіти пташкам. Не зафіксовано, що вони видають якісь звуки. Це єдина така тварина, коли при народженні вона просто падає з висоти і перше, що вона відчуває у своєму житті це удар об землю", - розповідає колекціонерка.
Тамара Степанівна з посмішкою каже, що якби вона жила в Африці, то обов'язково у себе на подвір'ї завела б жирафу. Або була б волонтеркою і допомагала б цим тваринам. А ще у неї є мрія, точніше — дві…
"У мене є мрія обов'язково його почухати. От я на них дивилась і у мене ще не було такої нагоди, що б погладити його. Є в Кенії такий готель, що можна погодувати жирафа. У мене є ще така мрія поснідати з жирафом", - каже Тамара Козицька.
Читайте також
- “Вони сучасні берегині”: хмельничанки підтримали вишивальниць з Краматорська
