8 лютого у Канаді офіційно стартували Ігри Нескорених — Invictus Games Vancouver Whistler 2025. Серед учасників української збірної на Іграх, яка є найчисельнішою — 35 людей — є двоє жителів Харківщини.
Роман Полтавець та Михайло Тарасенко беруть участь у змаганнях цьогоріч, 9 лютого повідомив керівник Харківської обладміністрації Олег Синєгубов.
Роман Полтавець
Полтавець був у складі команди на першому переможному матчі на Іграх — баскетболі на кріслах колісних.
Житель Харківщини до війни у 2018-2019 роках був депутатом сільської ради, працював завгоспом у школі та захоплювався футболом і мініфутболом, розповіли його історію на сайті Invictus Games.
"У перші дні повномасштабної війни я пішов у військкомат і сказав, що хочу служити у рідній, харківській 92 бригаді. Військком мене спершу відправив назад, але 1 березня вже був у війську. Хоч у строкову службу і під час підвищення кваліфікації я мав справу з артилерією, в 92 бригаді одразу потрапив до протитанкового взводу. А згодом був у бронегрупі", — розказав чоловік у інтерв'ю для Invictus Games.
Чоловік дістав поранення 19 червня 2022 року.
"Прийшов старший, і сказав, що зранку виходимо на штурм і зачистку Гракового, — села у Чугуївському районі Харківщини. Я йшов у другій групі. Нас було 12 чоловік. Зайшли до дачних ділянок — там все заросло. Нам треба було йти вперед і один з хлопців зачепив розтяжку — з обох боків були гранати. Він трішки натягнув її, я встиг йому крикнути, він зупинився одразу, витягнув ногу і пішов. Я розтяжку притримав, щоб хлопці пройшли і ми пішли далі. Я проходив останній і за декілька метрів почув "дзинь". Наступний кадр — я у повітрі, пилюка, все крутиться. Одразу не відчув болю. Побратим до мене підбіг: "Рома, лише не втрачай свідомість!", — згадує військовий.
Росіяни нас обходили, обстрілювали. Я зняв із себе бронік, сховав голову… Між нами було метрів 20. Наші відступили і згодом хлопці повернулися за мною. Спершу намагалися мене нести, але я важкий, до того ж була просто нестерпна спека. Тож, на одній нозі я ще пару кілометрів, і навіть через річку, стрибав до евакуації.
Роман Полтавець втратив праву ногу.
Спочатку я думав: "Чому це сталося зі мною?". Згодом зрозумів, що в мене не найстрашніше поранення. Найважчим зараз залишається те, що тих хлопців, які мене виносили, рятували, вже немає.
Нині чоловік працює у військкоматі, де опікується похованням загиблих воїнів.
Я комунікабельний, маю багато знайомих і вмію з людьми говорити на такі складні теми. Підказую наступні кроки, стараюся проводити поховання так, щоб все минало ідеально, бо рідним дуже важко і водночас важливо гідно поховати рідного воїна.
Михайло Тарасенко
Перед самим початком повномасштабної війни Тарасенко працював курʼєром, паралельно хотів навчатися на тестувальника програмного забезпечення, розказав чоловік в інтерв'ю для Invictus Games. "На жаль, до початку повномасштабної війни я абсолютно не цікавився політикою, говорив російською мовою, мені було “какая разніца”. Повномасштабна війна змінила все повністю. Все стало цікаво і важливо. Світогляд змінився, зрозумів, хто наші сусіди", — згадує ветеран.
Після року волонтерства, він долучився до війська у січні 2023 року попри звільнення з військової служби через хворобу. Михайло Тарасенко був сапером у десантно-штурмових військах.
Поранення сапер дістав улітку 2023 року під час розмінування під Роботиним.
Після вибуху я одразу подивився на побратимів — вони цілі. Після первинної ампутації я був такий щасливий. Бо мені тільки одну ногу відірвало. Руки цілі, очі цілі, побратими живі.
Мене жодного разу не накривало. Я ж розумів, що нога заново не виросте. Маю двох котів: Тарасенко Лайм Оксанович та Тарасенко Іриска Оксанівна, вони лежали на нозі і вона не виросла. Навіть вони не допомагають.
Чоловіка каже, нині втратив інтерес до програмування і розвивається у напрямку тренерства в адаптивному спорті та вчиться на соціального працівника.
Насправді якби за той час, поки я реабілітовувався, на території росіян впав астероїд і їх всіх не стало, наша країна жила б своїм життям, я теж займався б своїми цивільними справами. Але так не сталося, тому, хочеться бути прикладом. І влізати в різний двіж.
"Мене тільки зашили, ще й тижня не минуло, я навіть ще не уявляв як буде далі, але побачив чийсь допис у соцмережах про сходження на Говерлу на протезі. І вирішив, що теж так хочу", — згадує чоловік.
Дружина виставила потім відео з нашим сходженням. І їй писали дівчата — дружини інших поранених, розпитували як це зробити і казали, що чоловіки зацікавилися. Тож, вважаю, що зацікавленість навіть двох-трьох людей мала сенс, щоб я зійшов на Говерлу.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
