Боєць Луганського прикордонного загону Державної прикордонної служби України Іван Халак з Івано-Франківщини разом із побратимами виривався з оточення в Лисичанську, брав участь у боях на Вугледарському та Соледарському напрямках. На війні Іван дізнався, що його дружина вагітна. Бійцеві вдалося побувати на пологах. Згодом лікарі діагностували у воїна онкологічне захворювання.
Про війну з російськими військовими й важкою хворобою, сльози після важких боїв і нові дні народження, відвагу побратимів-прикордонників і "люсіків" за кордоном, а також про те, завдяки чому ми можемо здолати росіян, Іван Халак розповів Суспільному.
Про війну з російськими військовими й важкою хворобою, сльози після важких боїв і нові дні народження, відвагу побратимів-прикордонників і "люсіків" за кордоном, а також про те, завдяки чому ми можемо здолати росіян, Іван Халак розповів Суспільному.
Халк та Заговорений — історія позивних
До повномасштабного вторгнення Іван Халак займався бізнесом, таксував. Про те, що почалася велика війна, запевнився, коли 24 лютого 2022 року вийшов у центр Калуша і побачив довжелезні черги на заправках і до крамниць. Тоді, пригадує, для нього все змінилося. Уже за два місяці — 9 травня — Івана мобілізували у військо.
"Зустрів знайомого, ми з ним розговорилися. Я думаю: всі йдуть, чого я не йду — всі мусять піти. Приїхав до дружини, кажу, що мені повістку дали. Так потрапив у Державну прикордонну службу", — розповідає Іван Халак.
Чоловік приєднався до лав Луганського прикордонного загону. У війську отримав свій перший позивний Халк.
"Халк — з мого прізвища. Це було смішно. Читав офіцер, який погано бачив. Окуляри, може, трошки не підніс, аби добре побачити. І прочитав: "Халк є?" І так з того моменту пішло", — пригадує Іван.
Після важких боїв Іван Халак отримав своє друге псевдо — Заговорений.
"Я не знаю: мене б мали "грохнути" вже десь мільйон разів. На тому світі мав би бути. І мені всі казали: "О, ти — заговорений", — розповідає прикордонник.
"Я знімаю каску, вішаю собі на бронежилет і прошу Бога, аби це вже закінчилося"
Бойове хрещення воїн пройшов у Лисичанську 19 червня. Тоді разом із побратимами після важкого оборонного бою виривався з оточення.
"Пам’ятаю, як сьогодні: неділя, 6:30. Чуємо: починають "бехи" працювати. Всім дали бойову команду: до бою. У мене крайня позиція була, і ми там перші прийняли бій. Мали два кулемети й все. Ми просто оборону тримали, аби вони не зайшли з тилу. Були проти нас "кадирівці" і, здається, "сотка" їхня "денеерівська". Ми трималися, скільки могли", — розповідає Халк.
Урешті прикордонники отримали команду зніматися з бойових позицій.
"Там страх був. Посадка — 5 м. Ми ідемо. Над нами дрони зависають — ми у групі по дві людини, по три. Якщо сидів біля дерева — відразу приліт, і нема дерева. Там чудом люди живі лишалися", — пригадує боєць.
Після того, як вдалося вийти з посадки, Іван з побратимом пішли в село шукати воду.
"Дивлюся: вже "кадирівці" йдуть села "зачищати". І мені залишилося перебігти по корчах до дороги. Вона прострілювалася, я не міг наважитися перебігти через ті кущі, але якось дав Бог мені сили. Підіймаюся догори, там — чагарники. Я втомився, то була десь восьма година, темніло. Я заблудився — вийшов просто на дорогу, вище тієї зупинки, де "беха" стояла. І вони мене побачили. Відкрили вогонь. Дивлюся: такий трасер червоний летить, як коробка сірників. І потім, чую, працює кулемет. У мене сльози течуть. Я знімаю каску, вішаю собі на бронежилет і прошу Бога, аби це вже закінчилося", — пригадує воїн.
Іван каже: 19 червня стало його новим днем народження. Першим із десятка, що він їх прожив на війні.
"Ти знаєш, що от зараз маєш померти. І звідки в тебе тієї сили, того всього, аби йти далі? Перша людина, яку я зустрів, це був Алхімік. Я його обняв у той день і плакав, як мала дитина", — продовжує розповідь воїн.
"Ми відчували, що ми — сильні. Що ми їх там розіб’ємо"
З жовтня 2022 до січня Халк воював у Вугледарі.
"Стояли проти 155 їхньої. На третій день після того, як нас завели на позиції, почався наш наступ. Чую в рацію: "Приготувати протитанкові до бою". Ми голову повертаємо — танчики "залітають". А піхоти стільки було… Жах. Ми там зазнали багато втрат. Але ці прикордонники, які там стояли, кожен — з великої букви", — говорить Іван.
За його словами, у Вугледарі прикордонники разом з бійцями 72 ОМБр імені Чорних Запорожців розбили майже всю 155 окрему гвардійську бригаду морської піхоти.
"Ми там були сильними. І ми відчували, що ми сильні, що ми їх там розіб’ємо", — пригадує Іван Халак.
"Там немає завтра, немає післязавтра, там є тут і зараз"
З лютого до травня Халк воював у Соледарі. Розповідаючи про цей період на фронті, боєць згадує про випадок, коли за кілька метрів від нього впала міна: "На війні — везіння: чи виживеш, чи ні. Більше нічого немає. Там немає завтра, немає післязавтра, там є тут і зараз. Під Соледаром ми копали бліндаж. І тут міна прилітає. Я бачу, як ця міна в окоп залітає, як вона розривається, всі уламки пішли вверх. Там був такий боєць на позивний Ферма. Він думає: "Все. Халк уже "200", треба його забирати. А на мені навіть подряпини не було".
"Ми вже не ті люди, якими були до війни"
Іван Халак на фронті дізнався про те, що його дружина — вагітна. Завдяки командирові воїну вдалося поїхати до неї на пологи. Загалом, говорить Халк, за час служби йому пощастило з двома офіцерами — командирами на псевдо Звягель та Тигр.
"Це було 31 грудня. Я якраз заступаю на позицію. Телефонує моя дружина до командира. Він мене знімає з позиції, каже: "Батьку, син. Давай, шуруй додому. Я з командирами узгодив. Ти свою справу зробив, їдь додому, до сім’ї", — розповідає боєць.
Халк говорить: складно адаптуватися до цивільного життя відразу після повернення з війни.
"Важко взяти тебе звідти, де зараз має життя обірватися, і висмикнути сюди. Але коли бачиш знайомі номери на автомобілях, коли свою область бачиш, — не можна передати ці відчуття. Так само не можна передати відчуття, коли ти біжиш під мінами, аби подзвонити до сім’ї, і не знаєш, чи повернешся. Ми вже не ті люди, якими були до війни. Але нас треба намагатися зрозуміти. Сім’я дає нам ті поштовхи, розуміння і підтримку", — говорить Іван Халак.
Боєць додає, що після повернення з фронту почав цінувати звичні речі.
"Ліжко, на якому ти спиш, душ — отаке елементарне. Бо інколи ти можеш по п’ять-шість діб не знімати берці й в мокрих черевиках стояти, замерзати. Але найбільше через усе це страждають не військові, а їхні сім’ї", — каже Заговорений.
"На війні три хвилини побути, і за ті три хвилини в тебе повністю життя перевертається"
Іван Халак розповів і про те, що йому, як військовому, болить після повернення з війни.
"Люсіки", які сидять за кордоном, які тут хати будують, розвиваються тут, а там заробляють. І коли настає державне свято, бісить, коли вони надягають вишиванку і кричать "Слава Україні". Хоча для них — це просто слова, як і слово "війна". А на війні три хвилини побути — не треба багато. І за три хвилини в тебе повністю життя перевертається. Ти відчуваєш біль, страх, щастя, сміх — все", — говорить боєць.
Він каже: дратує також те, що часто для людей в тилу війни ніби не існує: "Бісить, що ходиш повз кафе — всі собі сидять на "своїй хвилі", сміються, музичка з машин грає. А в той момент когось сюди привозять, комусь ногу відірвало, хтось плаче від болю".
Боротьба з раком
Іван Халак розповідає: про свій онкологічний діагноз дізнався випадково, коли у липні 2023 року проходив військово-лікарську комісію.
"Виявили пухлину. Мене відправили до ендокринолога. Він сказав, що на 99% — злоякісне новоутворення. Мене відправили в Інститут ендокринології, зробили первинну біопсію, прооперували, викинули мені те все. Зараз я — на замінній терапії", — каже Іван Халак.
Свою хворобу він пов’язує зі стресами й постійними зривами на війні: "Ти там не спиш, не їси, у вічній напрузі. Думаю, що почав відчувати цю хворобу в Соледарі. Бо коли я виходив з позиції, мені вже було важко дихати, почав непритомніти".
Попри свій складний діагноз, Халк планує повернутися на війну і виконувати бойові завдання.
"Я не знаю, чи на цій війні вийду переможцем, і не знаю, чи ми на тій війні вийдемо переможцями. Ми просто зараз прагнемо перемогти у двох війнах. Я — у своїй, а наші хлопці — у своїй. Але, думаю, з допомогою Бога, з підтримкою близьких ми все зможемо змінити й здолати. І жодних "договорняків", жодних столів переговорів — тільки силою те все вибити. Рак треба вирізати. І проводити повну радіохімічну чистку", — говорить Іван Халак.
Боєць також поділився своєю мрією: "Взяти свою сім’ю і поїхати на відпочинок. І про все забути. І щоб діти у школі не ховалися у підвалах, а просто спокійно вчилися".
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
