У котловині Дністра на межі Івано-Франківської, Тернопільської та Чернівецької областей розташоване село Городниця. Саме тут 100 років тому вперше на Прикарпатті почали вирощувати помідори. У цій місцевості переважає лагідний клімат, тому, крім городництва, в селі також діяв курорт, куди на відпочинок приїжджали заможні люди, зокрема жителі польського міста Лодзь.
Журналісти Суспільного поїхали у Городницю, аби поспілкуватися з очевидцями довголітньої історії села.
"Там, де півень піє на три області"
З найвищої у Городниці вершини можна побачити, як природа відмежовує Івано-Франківщину від сусідніх областей. Кордоном з Тернопільщиною слугує Дністер, з Буковиною — виступ за лісом.
На цьому місці стоять три камені, які символізують три області. Також тут поставили дерев'яний хрест. Кам'яні брили встановив місцевий митець Андрій Кучмей у 1991 році на честь відновлення незалежності України.
"Але це ще не все, чим цікаве це місце. Тут розташоване городищеГородище — залишки стародавніх городів, укріплених поселень мисового типу з обривами й валами. Ще минулого століття археологи тут розкопували напівземлянки з печами IX-XIII століть", — розповідає кореспондентці Суспільного працівниця будинку культури у Городниці Дарія Кучмей.
Предмети перших давніх племен знайшли на краю Городниці. Це — римські монети й різне військове знаряддя.
"Є легенда про те, що княгиня Ольга причалювала до нашого берега, коли пропливала Дністер з візитом у городище. Це зараз Дністер змілів, а раніше був судноплавним. І наказано було поселятися внизу — ниць. Городище походить від слова "город", а Городниця — від слова "ниць", — каже Дарія Кучмей.
Особливість тутешнього клімату
Село розташоване на правобережжі Дністра. З протилежного берега річки від північно-східних вітрів Городницю захищає скеля.
"Село — у котловині, навколо — гори. Тут — каньйон, а Городниця — внизу. І завжди, коли на горі одна температура, то в селі обов'язково на 5° вища. Це і сприяє вирощуванню овочів і фруктів. Але особливо — помідорів", — пояснює Дарія Кучмей.
Звідки у Городниці взялися помідори
Перше насіння помідорів понад 100 років тому у село привіз Микола Паньків, який був на заробітках у Канаді.
"Вони висадили насіння, рослина вродила гарні плоди. Коли вдома спробували: "Дуже смачні!" Повезли до Городенки на ринок, але там кожен так подивився: це була на той час новинка. Нічого там не продали. Поїхали до Чернелиці й аж там продали", — розповідає Дарія Кучмей.
За її словами, Микола Паньків народився в Городниці, але одружився і вирощував помідори у Передіванні. На той час воно було присілком Городниці, а зараз — сусіднє село.
"У нас тут були науковці Національної академії наук України. Вони записали свідчення про те, що перший помідор був вирощений тут, у Городниці. Вже пізніше — Заліщики. І тому Городницю та Передівання називають "помідорними столицями" Покуття і нашої Івано-Франківської області", — каже працівниця будинку культури Дарія Кучмей.
На честь перших помідорів у центрі села встановили металеву скульптуру. Автор пам'ятника — місцевий митець Андрій Кучмей. Також, за словами Дарії Кучмей, у Городниці хочуть запровадити помідоровий фестиваль.
Спогади 98-річної Марії Юрійчук
Після Паньківа вирощувати помідори почали інші селяни, зокрема Ґеньо Бялий — перший підприємець у Городниці.
"Він не був паном, але йому казали "пан", бо був дуже багатим. Мав багато поля і робітників. Але він і сам працював — не цурався роботи", — починає розповідь найстарша жителька села — 98-річна Марія Юрійчук.
У 16 років її вивезли до Третього Райху на примусові роботи, але майже все своє життя — за винятком трьох років з позначкою "OST" — вона прожила у Городниці.
"Я ще дітичиськом була. Ще старий Петро Бялий жив, ми разом з його дітьми ходили до школи. То вже так вони тішилися, що у них є помідори. А ми не знали, що то таке", — пригадує Марія Юрійчук.
Першу розсаду помідорів вона взяла від Бялих.
"Як вже тота помідорка показалася червона, то ми не чекали, щоб вона почервоніла більше. Як тоті діти малі біжать до помідорів: рве і їсть. Родичі просять: "Чекай! Почервоніє краще, буде більше, і ми всі будемо їсти". А то — дитина", — розповідає жінка.
За словами Марії, колись за один сезон помідорів люди могли придбати автомобіль.
Жінка також пригадує, як селяни розвивали сільське господарство у Городниці.
"Бідний нарід був, але не такий бідний, що голодував. І поля мав трошки, і працював. Але то всьо від Бялого йшло звідти — від тих панів. Вирощували перець і піхали, як пшеницю для куті на Святвечір. Товкли у кулі від австрійської гільзи. Потім на каякуКаюк — назва невеликого плоскодонного рибальського човна доправляли до Заліщиків і там продавали як приправу — паприку. Мішали з борошном, аби більше було. Так і заробляли", — згадує старожителька.
У селі також розводили шовкопрядівШовковичний шовкопряд — метелик з родини шовкопрядів справжніх. На стадії гусені шовкопряд завиває кокони, виділяючи нитку завдовжки 400 — 1 400 м. Використовують шовковичного шовкопряда у шовківництві. За словами Марії Юрійчук, для них будували дерев'яні скрині й тримали на горищі.
"Личинок годували листям з морвиШовковиця, тутове дерево, морва — дерево або кущ. На ньому також ростуть невеликі плоди. В Азії шовковицю вирощують переважно заради листя, котре їдять шовкопряди. В Україні здавна вирощували цю культуру на присадибних земельних ділянках. Плоди її особливо люблять діти. Але біля того, я вам скажу, теж треба було наробитися. До червака треба було стільки сили, як і до худоби. Але люди розмотували з коконів шовкову нитку і потім продавали у місті. Хто мав у хаті пару людей, той мав силу. Хотіли якнайбільше робити, бо з того мали гроші й з того жили. Купували навіть поле", — каже Марія Юрійчук.
Польський курорт у Городниці
На початку XX століття у Городниці з'явилася поромна переправа через Дністер. Жителі Зеленого Гаю та Заліщиків Тернопільської області з протилежного боку річки припливали у Городницю, аби змолоти зерно. Дністром також курсували річкові катери.
На початку 30-х років село стало курортним. Ще одна довгожителька — 91-річна Ярослава Навальківська — пам'ятає, як до Городниці приїздили відпочивати поляки.
Спершу туристи спали у людей по хатах.
Знайдені старі фотографії свідчать про те, що до 1932 року на березі Дністра побудували павільйон.
"Там був великий зал, кухня. Поляки ходили туди снідати, обідати, підвечіркувати й вечеряти з виглядом на річку. І була сцена — там виступали й поляки, і наші. Були й дві будки, в яких продавали пиво, солодку воду і, як колись казали, "сундову" (тепер це – мінеральна вода). Печиво і цукерки також там продавали", — пригадує Ярослава Навальківська.
Жінка розповідає, що її батько мав альбом зі світлинами цього відпочинкового комплексу.
"Він був грамотним — аж занадто. Коли прийшли руські, то мама попалила його книжки — Тараса Шевченка, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Юрія Федьковича. Боялася, бо руські. Так і не знаю, де зараз той альбом. Може, так само спалений", — каже Ярослава.
За словами працівниці будинку культури Дарії Кучмей, на курорт у Городницю приїжджали поляки здебільшого з міста Лодзь. Вона припускає, що власники павільйону мали якийсь зв'язок із цим містом.
Про територію відпочинкового комплексу дбали. До павільйону вела дорога, вимощена плиткою та бруківкою, стояли лавки й ліхтарі. Дерева підв'язували до палиць, щоб вони були рівними. А на набережній Дністра облаштували невеликий пляж.
"Поляки навіть забороняли поблизу того місця поїти худобу чи прати одяг. Для цього було відведене окреме місце, щоб Дністер не бруднився", — розповідає Дарія Кучмей.
Павільйон закрили у 1939 році, коли Німеччина напала на Польщу. Поляки, які були у Городниці, поїхали. Під час Другої світової війни поромну переправу через Дністер використовували для перевезення зброї й танків.
За радянської окупації будівлю відпочинкового комплексу розібрали. Дарія Кучмей каже: майже всі будівельні матеріали розікрали. З каменю, який залишився після павільйону, через 20 років у Городниці побудували будинок культури.
Сьогодення села
Зараз у Городниці люди продовжують вирощувати й продавати розсаду, овочі та фрукти. Це дозволяє селянам заробляти на життя.
З невеличкої гори можна побачити, що майже у кожному дворі є по декілька великих парників і теплиць. А 98-річна Марія Юрійчук каже: "Хто не хоче робити, той вважається лінюхом".
Під час паводка 2008 року у селі водою з Дністра підтопило городи й хати. То був найбільший потоп за останні 60 років, кажуть місцеві.
Вода у Дністрі й зараз піднялася, говорить житель Городниці, митець Андрій Кучмей. Річка протікає поруч з його будинком.
"Зараз Дністер неякісний. Я такий Дністер страшенно не люблю. Брудний, нема берегів", — каже Андрій Кучмей.
За його словами, у 2018 році українські гідроенергетики хотіли побудувати на Дністрі шість нових гідроелектростанцій.
"Це було б страхіття. Вода у нашій річці піднялася б на велику висоту і, напевно, затопила б наш острів, нашу околицю, городи. Хто знає, може, і церкву затопило б", — каже житель Городниці.
Тоді Андрій Кучмей почав привертати увагу громадськості до цієї теми. Він написав приблизно пів сотні картин Дністра у різних ракурсах і експонував їх у виставковій залі Івано-Франківської обласної організації Національної спілки художників України.
"Хотів, щоб зібрався народ серйозний і теж боровся проти того, щоб тут будували електростанції. І ви знаєте, нам це вдалося. Люди почали писати про цю проблему у газетах і журналах. На мою думку, ми перемогли", — розповідає Андрій Кучмей.
З його слів, жителі Городниці зараз розмірковують над тим, щоб якось очистити Дністер в околицях села. Андрій Кучмей запропонував прокошувати траву і прибирати сміття з берегів річки.
"Вже коби дощі перестали падати, тому що багато рік впадає у наш Дністер. І бачимо, що зараз він повноводний. Мені здається, треба думати про нашу гарну річечку, щоб вона була чистенькою, і щоб ніхто не старався щось на ній будувати, бо це — катастрофа велика", — каже Андрій Кучмей.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, Instagram та YouTube
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
