"Ми там через любов". Історія стрілка-зенітника Нацгвардії на позивний Руді

"Ми там через любов". Історія стрілка-зенітника Нацгвардії на позивний Руді

Нацгвардієць Дмитро, на псевдонім Руді, щодня з побратимами боронить українське небо. Чоловік стрілець-зенітник 31 бригади Нацгвардії України. На Донецькому напрямку знищує російські гелікоптери, штурмову авіацію та всю літальну техніку.

Про важливість роботи в команді та любов до родини — військовий розповів Суспільному.

Яким має бути оператор переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК)?

Не панікувати, це перше. Має бути страх, але контрольований. Розуміти, що ти маєш в певний момент часу вчинити, знати своє озброєння. Ну це будь-кому: артилеристу, оператору ПЗРК, піхотинцю. Ти постійно маєш думати, як ти будеш діяти, як ти будеш виконувати задачу, робити ураження, як ти будеш потім відходити.

Ті, хто кажуть що він не боїться, то я таких не бачив. Треба бути якимось божевільним. Це знаєте, кожен раз як виїжджаєш туди — це як стрибок у глибоку воду: дна не відчуваєш, але ти все одно переступив, зробив, працюєш далі.

В чому полягає ваша робота?

Справжній прифронтовий ПЗРК не сидить десь у бліндажі або підвалі й чекає на захід авіації. Наша задача — як на полюванні, дуже схожа на роботу снайпера. Ми повинні постійно переміщуватися, маскування дуже важливе. До моменту поки ми здійснимо пуск — противник нас не бачить і це великий плюс.

Ми знаходилися, безпосередньо, з піхотою на позиціях. Ну хлопці не в захваті, що ми з ними поряд, адже коли ми відпрацьовуємо, потім йде значне ураження по позиціях. От там де ми були крайній раз там постійно заходила авіація. І завдяки тому, що ми працювали, ми не давали змоги підходити.

Якщо вони (військові РФ — ред.) знають, що там знаходиться ПЗРК, який буде виходити працювати, вони вже не будуть заходити.

Тобто це дуже важлива робота. Бронетехніку можна вразити там протитанковими засобами, артилерією. Авіацію ти ну не знищиш нічим, окрім засобів ППО.

Розкажіть, що довелося знищити з російської техніки

Це був наступ. 2023 рік, якраз початок наступу. Спочатку почалося на Донецькому, від нас лівий фланг, потім почалося у нас. Авіація заходила, завдавала ураження техніці нашій, піхоті. Ми їх чекали, ми за ними стежили. Вони допустили похибку, значну похибку. Ми їх змогли на цьому підхопити й на цьому все.

Знищили КА-52Російський бойовий вертоліт, також відомий як "Алігатор". . Я доповів, що візуально бачив враження у хвостову частину. Ну і вже потім по перехопленню підтвердили, що ми його збили. Якщо така штукенція за 1,5-2 кілометри від позицій, через п'ять хвилин позиції не буде.

Вони (військові РФ — ред.) наступають ешелоновано, розумієте. Якщо ми стоїмо в один ешелон, то вони наступають і підрозділи у них мають змогу постійно ротуватися. Одні групи штурмові знищуються, заходять інші штурмові групи й піхоті нашій дуже складно. Тому що у них постійна зміна штурмових груп, постійне вливання техніки й це все зупиняти складно.

При грамотному налагодженні роботи аеророзвідки вогневих засобів ураження при грамотному управлінні боєм саме піхоти на позиціях, то проблем небагато щоб їх зупинити.

З чого починався ваш шлях як військовослужбовця?

Я підписав контракт ще у 2021 році. Бойовий шлях почав у 31-й бригаді у лютому 2023 року. Ми виконували задачі в піхоті, на Луганському напрямку. Це була Кремінна, Серебрянське лісництво, важкі контактні бої, значна кількість артилерії, техніки противника. Тримали лінію, виконували до останнього поставлену задачу.

Бойові дії взимку складніші через відсутність можливості навіть окопатися: коли випадає сніг, ти починаєш окопуватися і все видно. Там піщана місцевість, тому при постійному вогневому ураженні противника, наші фортифікації постійно руйнувалися. Потрібно було постійно переміщуватись, окопуватись.

Після того, як нас ротували, пролікувався, пройшов навчання на оператора ПЗРК і вже на Донецький напрямок поїхав як оператор ПЗРК.

Що вас мотивує продовжувати?

Ми там (на фронті — ред.) заходимось через любов. Я особисто, через любов до моїх рідних. Тому що я знаю, якщо нас там не буде, війна прийде у наші рідні міста. Повірте, там нічого хорошого немає. Це в будь-якому випадку: втримаємо ми населений пункт, не втримаємо — він буде зруйнований. І тому краще зупинити це там, де воно почалося.

Ну я і молишся постійно. Я на війні став вірянином достатньо. Бували моменти, які можна вважати дивом, що ми виживали там, де інші, скажімо так, гинули, отримували поранення, каліцтва. І ти все це бачиш і розумієш "Ну Господь відвів, значить маєш для чогось пожити".

Розкажіть про вашу родину: хто на вас чекає вдома?

Взагалі жінки воїнів — це не менші герої. Ті, які дійсно чекають, ті які є тилом. І діти розуміють все. Я стараюсь не говорити дітям, що я там їду кудись. Вже вони дізнаються від мами, що тато знову там. А коли приїжджаю, звичайно намагаюсь як можна більше бути з сім'єю.

Дружина й дітки — це моя мотивація. Я їх дуже люблю і хочу, щоб майбутнє у цієї держави було нормальне. Щоб вони могли розвиватись нормально, будувати своє майбутнє тут, а не десь закордоном.

Хотілося б щоб тут у нас настав мир, щоб була змога у наших дітей і наступних поколінь нормально жити.

Відсутність вибору — спрощує вибір. Ми цю війну не розпочинали, але нам доводиться її закінчувати.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро

На початок