"Усі вони для мене рідні". Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини

"Усі вони для мене рідні". Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини

Ексклюзивно

10 дітей мешкають у дитбудинку сімейного типу родини Сербіних. Усі вони – переселенці з Донеччини. До евакуації у Дніпро чотири місяці жили у підвалі свого будинку у Святогірську. Потім останнім евакуаційним рейсом пів доби їхали у Дніпро.

Як полишали рідну домівку та про що мріють діти – у матеріалі Суспільного.

Ірина Сербіна
Дитбудинок Сербіної. Суспільне Дніпро

Ірина Сербіна згадує свій останній день у рідному Святогірську. Вона, чоловік та ще 28 дітей чотири місяці жили у підвалі свого будинку, де переховувалися від постійних обстрілів. Останнім евакуаційним рейсом вони виїхали до Дніпра.

"В останню ніч, коли було сильне задимлення, Сонечці було на той момент 8 місяців, протримала всю ніч на руках. І на ранок я сказала: "Ми виїжджаємо". Я зрозуміла, що це вже все, це вже занадто тяжко... Ми не могли взяти з собою ані виделки, ні ложки, ні тарілки. Я розуміла, що це нуль. І все це потрібно буде починати. З чогось треба буде нагодувати дітей", — розказує вона.

"Усі вони для мене рідні". Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини
Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини. Фото з особистого архіву Ірини Сербіної

Спочатку родина оселилася в одній зі шкіл Дніпра. Потім, каже Ірина, за допомогою старших дітей та волонтерів змогли орендувати двоповерховий будинок. Жінка згадує, що в помешканні тоді були лише голі стіни. Перші місяці вони спали на підлозі.

"В нас не було ані ліжок, в нас не було нічого. Ми купили одразу садовий стіл з двома садовими лавками і по черзі на ньому їли. Ми це все відновлювали, самі клеїли шпалери", — каже вона.

"Усі вони для мене рідні". Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини
Велика родина Сербіних. Фото з особистого архіву Ірини Сербіної

У Сербіних троє власних синів та дві доньки. Під опікою зараз ще десятеро дітей. Всього за час існування їхнього будинку сімейного типу вони прихистили 24 сироти, каже жінка. Першу дитину вона взяла під опіку в 17 років. Тоді загинула рідна сестра Ірини, у якої залишився десятирічний син.

Згадує, у 2014 на початку війни у неї в будинку мешкали майже 70 сиріт, яких привезли з Авдіївки та Слов’янська.

"У мене діти з першого дня називають мамою, потрапляючи у мій дім. У нас не було такого, що "тітка Іра". Ми не проходили таких етапів. Усі вони для мене рідні", — каже жінка.

"Усі вони для мене рідні". Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини
Роман. Суспільне Дніпро

Дев’ятнадцятирічний Роман потрапив у родину, коли йому не було й року, разом з двома братами та п’ятьма сестрами. Хлопець каже: після пережитого у Святогірську, йому й досі складно адаптуватися.

"Хочеш десь погуляти – не можеш вийти. Тривога за тривогою. І сидиш вдома ото, з дітьми", — розказує він.

"Усі вони для мене рідні". Історія дитячого будинку сімейного типу, який переїхав до Дніпра з Донеччини
Ніка, вихованка. Суспільне Дніпро

17-річна Ніка потрапила до родини Сербіних ще немовлям. Дівчина говорить: її єдина мрія – знову побачити рідний Святогірськ.

"Я дуже хочу, щоб війна закінчилася, щоб ми знову повернулися додому, щоб все було добре. Щоб мати раділа, як раніше, а не плакала ночами", — каже вона.

Зараз старші сини Ірини – на фронті. Жінка ж допомагає евакуйовувати з Донеччини людей та планує приймати у себе дітей й надалі.

Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро

На початок