88-річного незрячого Бориса та його 86-річну дружину Зінаїду евакуювали до Дніпра з прифронтового Покровського на Синельниківщині, що за вісім кілометрів від лінії фронту. Російські війська атакують селище керованими авіабомбами, FPV-дронами та "шахедами".
Кореспонденти Суспільного поспілкувалися з Борисом та Зінаїдою та дізналися, що згадує подружжя про життя під обстрілами та чому врешті вирішили евакуюватися.
88-річний Борис розповів: не бачить понад 20 років, тож під час російських обстрілів у рідному селищі доводилося орієнтуватися лише на слух. У рідній громаді чоловік понад 30 років працював ветлікарем, тепер, зазначив він, було боляче чути гавкіт десятків покинутих тварин.
"Значить, коли людина не зряча, навантаження на всі органи чуття. І я кричав зі своїм голосом, як грякне, я теж кричав. Спав я дуже мало. Не спав ночами взагалі", — розказав чоловік.
Через удари РФ у Покровському розбиті десятки будинків, базар, магазини та мости, розповів Борис. За його словами, від ударів КАБів та дронів разом з дружиною ховалися за двома стінами, адже спускатися в підвал не встигали. Ще два тижні тому подружжя не хотіло покидати Покровське. Як розказав Борис, попри постійні перебої зі світлом та водою готували їжу на газу, так само й опалювали оселю. Однак через обстріли їм перебило газову трубу.
"Вночі 17 градусів морозу, а газу немає. Їсти, приготувати нічого. А дружина теж не дуже здорова. Вікна всі, думаю, потоплю. Так планував. А потім...", — сказав він.
Евакуюватися з селища подружжя вмовила соцпрацівниця, адже через обстріли та не могла більше приїздити до них з продуктами, розповіла дружина Бориса Зінаїда. З собою подружжя взяло лише теплі речі та телефони. Найбільше, зазначила жінка, сумує за садом коло рідного будинку.
"У нас чотири сотки свого городу. Ми ставали спиною до стінки, стояли й виглядали. Нам же видно. І дивилися ми так. Постоїмо хвилин 10-15, дивлюсь — проліт. Пішли працювати на город", — розказала вона.
Діти та онуки подружжя живуть у Росії, зазначила Зінаїда. Тож їхати їм немає куди. Зараз чоловік з жінкою живуть у центрі соціальної адаптації у Дніпрі. Найбільша мрія — повернутися додому після закінчення війни, розказав Борис.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
