Назаренки на Дніпропетровщині — маленьке село, де нині залишилося лише кілька жителів. Подружжя Тамара та Олексій Міняйли живуть 58 років разом, мають дітей і онуків, але залишаються у рідному селі, доглядають господарство, город, кролів, курей і собак та вирощують квіти.
У межах документального проєкту "Забуті" подружжя розповіло Суспільному про своє життя у майже спорожнілому селі. Далі — пряма мова.
Тамара Міняйло. Про господарство та знайомство з чоловіком
Я народилася в Кам'янському. А виросла я тут у дідуся і бабусі. На коні каталися з дідусем. Це моя стихія. В місті жили, робота була, діти, школа. Там свої клопоти були.
Після 11 класу хотіла поступати, потім передумала. Час був важкий, тож вирішила на свої хліба піти. І от на радіозавод пішла робити, там познайомилася з чоловіком. І так все життя проробила там.
Ми на завод разом проходили співбесіду. Я ще в місті звернула увагу на нього у військовому вбранні. Він з армії тільки прийшов і ще ж теж з сиротою виріс.
Село було багате, велике було село. Ну, звісно, у війну його спалили, потім розстроїлися люди. І як я вже тут росла, було десь 60 дворів. А люди ж: у кожного корова, господарства. Землю обробляли, хто тракторист, хто скотар — така була робота.
Вранці дідусь йде випускати пташок гуляти. Собачок прив'язали, водички всім налили, а я бігом сніданок готую. Поснідали, поки сонце не дуже високо, і я на город. Ну, а дідусь з бджолами возиться, також в нього три кролики. Раніше багато держали, а це вже для душі дідусь просто залишив трішки собі й все.
Помідорки, кукурудза цукрова, баштан, диньки, огірочки. Є й для кроликів грядка. Рози, флокси, лілії, хости, піони, хризантеми. Всього потроху. Зараз вже важко стало, а раніше це було задоволення.
Був клуб, магазин поруч. Школи не було. В школу ходили в Шарівку і Ляшківку. Ферма була, свині. Була й конюшня. Молодь роз'їхалась, хто куди. Ну, а люди ж поступово своє віджили й все. Так і село пропало.
Як і ми вже не зможемо, тоді до доці будемо перебиратися. А так, шкода. Я тут виросла. Як його це все покинеш? Не знаю. Душа болить.
Олексій Міняйло. Про любов до читання та життя в селі
Люблю читати. Ну, наскільки... Аж розповідати незручно. У школу, коли ходив, у п'ятому класі залишався на другий рік. Так читав, що у трьох бібліотеках ніхто не давав мені книжку. Приходилося через вікно лізти у бібліотеку. Набирав мішок книжок і лежав, за хатою, читав. І от читаю і досі, тільки жалію, що вже ж мізки не все запам'ятовують...
І все ж в селі краще. В місті, наприклад, нічого робити. Там треба, щоб робота була. Якщо робота є, значить ти — людина.
Магазини в Ляшківці, у Шарівці, в Орлівці. В Ляшківці зробили амбулаторію дуже красиву. Там дуже комфортно, ми одразу туди переписалися із Царичанки. Ринок у Царичанці теж. Був колись і тут ринок, але ми самі не продавали нічого. Ходив колись автобус, коли були люди. А як стало набагато менше, і перестали їздити.
Газу в нас немає. І слава Богу, бо дорогий. Ми купуємо дрова кожен рік. В цьому році ще нічого не купили. Вода у нас є — свердловина.
Світло й електрика є, все нормально. Нещодавно, десь роки чотири назад стовп поставили, то було поганенько. Як вітер був, так завжди пропадало. Зараз нормально все зробили.
Що відомо про село Назаренки на Дніпропетровщині
Село Назаренки розташоване у Ляшківській громаді, що на півночі Дніпропетровщини. Відстань до Дніпра – 97 км. До найближчих магазину, лікарні та пошти – 4 км, а до аптеки й ринку — 12. До села курсує автобус, зупинка розташована за кілометр від населеного пункту
Населення Назаренків з роками стрімко зменшується. Якщо у 2011 році тут проживало 54 людини, то у 2025 — п'ятеро.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
