Від російських репресій у Криму постраждали цілі родини. Є сім’ї, де політбранці — батько і син, є випадки, коли за ґратами — рідні брати. "Суспільне" розповідає історію трьох рідних сестер із Криму — кримських татарок Лемари, Ельвіри та Зери і їхніх синів, які зараз перебувають у неволі.
Це розповідь про родинні репресії на півострові, якими хотіли зламати дух і роз’єднати, але зрештою лише зміцнили зв’язки між близькими.
Читайте цей матеріал кримськотатарською
"Якщо не я, то хто?": історія Аметхана, сина Лемари
Ці слова кримський активіст Аметхан Умеров часто повторював собі й оточенню. Він гостро відчував, де потрібна допомога, де відбувалася несправедливість, де важливо бути поруч.
"Він не говорив багато, просто діяв. Одягав робочий одяг і йшов до тих, у кого заарештували близьких — кому дах полагодити, кому стіни звести. Якщо десь відбувався обшук — він був там. Завжди знав, кому зараз важче, — згадує його мама, 63-річна Лемара Умерова. — Іноді я навіть не знала, куди він іде. Лише казав: "İşim bar, ana" — "У мене справи, мамо".
З 2015 року Аметхан допомагав родинам політв’язнів, організовував візити лікарів до хворих дітей, відвідував судові засідання.
Сім’я Аметхана переїхала до Криму 1968 року — задовго до масового повернення кримських татар. Його дід Айдер Комурджи наполягав: "Ми маємо повернутися першими, показати дорогу іншим". Їм казали: не пустять, не дозволять жити, не дозволять оселитися. Так і сталося — у Сімферополі, де вони спершу спробували осісти, їм відмовили. Дім, який встигли купити, довелося повернути. Міліція регулярно приходила і штрафувала тих, хто їх тимчасово прихистив. Врешті родину відправили в Ленінський район, у село майже без мешканців — кілька порожніх будинків.
Саме там, у степу, в серпні 1986 року народився Аметхан — четверта дитина в родині й довгоочікуваний хлопчик після трьох дочок.
"Я так мріяла про сина, — з усмішкою згадує Лемара. — Чоловік казав: "Дівчатка — це ж прекрасно", але я в глибині душі все одно чекала на хлопчика".
З самого дитинства Аметхан був особливим: з гучним голосом, упевненим поглядом і непримиренністю до несправедливості. У дитячому садку він сперечався з вихователями, а в першому класі відмовився ходити до школи, поки його не переведуть до іншого класу — вважав, що вчителька виділяє "улюбленців" і несправедливо ставиться до інших. Йому було лише сім років. Згодом учителі описували його як лідера — товариського, дружелюбного, здатного впливати на однолітків.
"Він був невгамовним. Якщо бачив, що когось ображають — одразу втручався. Не вмів мовчати, не міг пройти повз", — каже Лемара.
Через кілька років родина переїхала до Бахчисарая — міста, звідки їхнього дідуся Айдера Комурджи вислали під час депортації 1944 року. Аметхан дорослішав в атмосфері пам’яті про трагедію — не музейної, а переданої в розмовах, спогадах, родинних історіях. Він ріс серед людей, для яких повернення на батьківщину було не мрією, а завданням. Дідусь розповідав йому не лише про родину, а й показував вулиці довоєнного Бахчисарая, де жили кримські татари, ділився спогадами про депортацію, втрачений дім, життя з нуля. Аметхан усе це глибоко переживав.
"У нього була внутрішня відраза до несправедливості, до того, що з нами сталося. Він не просто слухав — він це вбирав у себе", — каже Лемара.
Згодом Аметхан створив власну родину. Спершу вони жили окремо, потім він почав доглядати за дідусем. Дітей у них із дружиною довго не було.
"Якось одна жінка розповіла, що він приніс їй мед, а коли вона запропонувала заплатити, він сказав: "Не треба. Просто помоліться, щоб у нас були діти".
У родині з’явилося четверо дітей. Народження п’ятої дівчинки Аметхан не побачив — його заарештували.
"Багатьох у Криму заарештували. Він добре розумів, що може бути наступним. За його плечима — численні адміністративні затримання. Його постійно зупиняли на дорогах. Він усе прекрасно розумів, але не зупинявся", — розповідає Лемара.
У 2019 році Аметхан поїхав до Москви. Тоді десятки кримських татар вийшли до будівлі Верховного суду Росії, протестуючи проти постійних обшуків і арештів у Криму. Він був серед них. Усіх активістів затримали, вивезли до відділків поліції, а згодом — оштрафували.
"Я хвилювалася, звісно. Але я не казала йому: "Не їдь". Ніколи не відмовляла. Його дід — мій батько — теж їздив до Москви в радянські часи, коли судили наших. Це стало ніби продовженням нашої родинної історії. Ми пишалися ним", – згадує Лемара.
Після того випадку на нього склали ще чотири адміністративні протоколи: три — у 2021 році, один — у 2022-му. Спочатку його оштрафували за статтею про порушення правил під час надзвичайної ситуації. А у 2022 році він відсидів кілька діб адміністративного арешту за статтею про організацію масового перебування громадян, що призвело до порушення громадського порядку.
До Аметхана приходили співробітники карного розшуку. Представилися, показали посвідчення і заявили, що проводять опитування місцевих жителів для "оцінки роботи поліції". Намагалися говорити про "наркотики, закладки й сусідів", але, зрештою, записали його дані й пішли.
24 серпня 2023 року, ще до світанку, в домі Аметхана почався обшук. Лемарі першою зателефонувала сестра: "У Сейдамета Мустафаєва обшук".
Не встигла вона покласти слухавку, як до її спальні поспішно увійшов син: "Анамама , одягайтеся, у нас теж обшук".
Лемара згадує: під час обшуку син був спокійним. Поки співробітники ФСБ нишпорили у речах, він підійшов до дітей. Кілька хвилин полежав поруч, вдихнув їхній запах, обійняв.
"Він їх заспокоїв, вклав назад. Його поведінка була такою... гідною, стриманою. Ні страху, ні паніки", — каже вона.
Коли Аметхана вивозили, він сказав: “Я надовго”.
Батько Аметхана був паралізований після інсульту. Він поцілував батькам руки, обійняв матір і дружину, востаннє оглянув дім, подвір’я. Напередодні арешту він займався внутрішнім оздобленням — мріяв про це давно, але все не знаходив часу.
Того ж дня арештували й чоловіка його рідної сестри — Ельдара Якубова. Обох звинуватили в "терористичній діяльності" й відправили до СІЗО-2 Сімферополя. Там його змусили поголити бороду — без пояснень, просто "за правилами". Продукти й частину особистих речей вилучили, посилаючись на внутрішній розпорядок. Він розповів родині, що арештантам заборонено лягати або навіть сидіти на ліжку від світанку до десятої вечора. Весь день — на ногах.
Спочатку Лемара не мала жодного зв’язку ні з сином, ні з зятем. Потім прийшли перші листи. Аметхан писав:
"Я вдячний вам за виховання. За цінності, які ви нам прищепили. Я часто згадую, як ви вранці будили мене й поспішали допомогти тим, у кого сталася біда. Це сформувало мене. І допомагає зараз, коли доводиться стикатися з труднощами. Я щиро пишаюся вами".
Через кілька місяців після арешту Аметхана етапували з Криму до російського Ростова-на-Дону. Його дід Айдер Комурджи тяжко захворів після обшуку й помер 8 жовтня 2024 року. 21 жовтня 2024 року не стало батька Аметхана.
"Я буду тут до кінця": історія Рустема, сина Ельвіри
"Коли Аметхана забрали, його брат Рустем дізнався першим. Він підскочив із ліжка, схопив телефон і побіг знімати. Уже тоді розумів: наступним можуть прийти за ним. Я йому якось сказала: "Може, поїдеш? Багатьох уже заарештували". А він відповів: "Ні, мамо. Я не поїду. Я буду тут до кінця. Якщо ми всі поїдемо — хто тоді залишиться, щоб допомагати іншим?" — згадує 59-річна Ельвіра Османова.
Її син, журналіст Рустем Османов, виріс у великій і дружній кримськотатарській родині. Тісні зв’язки з двоюрідними братами — Аметханом і Мустафою — склалися з самого дитинства. Їхні матері — Лемара, Ельвіра та Зера — рідні сестри.
"Ми, три сестри, завжди були разом, і наші діти теж. У нас багато світлин: у дитинстві, у дорослому житті — завжди разом. Щоп’ятниці ми збиралися в домі дідуся Айдера Комурджи. Торік його не стало, але тепер традицію продовжують онуки — вони приходять до нас після мечеті", — розповідає Ельвіра.
Народження Рустема у 1989 році стало святом у родині.
"Я все купувала блакитне, навіть не сумнівалася — буде хлопчик. Ми дуже на нього чекали. Аллах дав нам сина. Такий гарний був! Я всім казала: "У мене найгарніший син!" А сестра сміялася: "Кожна мати так каже", — з усмішкою згадує вона.
Рустем із дитинства здавався дорослим: серйозний, зосереджений, уважний. У три роки знав літери, читав вірші, захоплювався енциклопедіями.
Він був стриманою дитиною. Говорив мало, але завжди по суті. До школи ходив у сорочці й краватці — мав не за віком дорослий вигляд, — згадує Ельвіра.
Він вступив на філологічний факультет, де вивчав англійську та німецьку мови. Але, зіткнувшись із корупцією, коли викладач натякнув на хабар, Рустем забрав документи й пішов.
"Це був удар для батька. Але Рустем сказав: "Я не для цього вчився. Краще піду". Потім він пішов працювати, шукав себе".
Він влаштувався режисером монтажу на кримськотатарський телеканал ATR. Але 1 квітня 2015 року мовлення в Криму припинилося — російська влада не дозволила пройти перереєстрацію після вторгнення на півострів. Канал був змушений переїхати до Києва, а Рустем залишився жити в Криму.
"Навіть після цього він продовжував монтувати ролики для "Кримської солідарності", навчав інших — громадянських журналістів. Його робота була непомітною, але важливою. Він розумів, як потрібно розповідати історії арештів і несправедливості. Я підходила, дивилася, як він це робить, а він усміхався, нічого мені не казав. Мені завжди було цікаво, спостерігала, як він вирізає фрагменти відео. Навіть чула, як він пояснює, що, наприклад, не можна стільки хвилин показувати одне й те саме. Табличку — стільки-то хвилин, секунд. Будівлю обов’язково треба зняти, щоб показати, де перебуваєш", — ділиться мама.
У Рустема двоє неповнолітніх дітей. Попри роботу, він завжди знаходив час для родини — водив дітей до музеїв, кафе, організовував прогулянки.
У 2016 році ФСБ уперше провела в нього обшук — вилучили техніку. Тоді його захистив двоюрідний брат Аметхан — не дозволив силовикам забрати Рустема без повістки.
"Це був сміливий вчинок. Аметхан просто грудьми стояв. Часто згадую, іноді переглядаю це відео", — каже Ельвіра.
У 2017 році Рустема оштрафували за адміністративною статтею. У 2023-му його заарештували на 5 діб — він прийшов до суду, щоб підтримати затриманого Аметхана.
Після арешту брата Рустем узяв на себе його справи: допомагав родинам ув’язнених. Але в березні 2024 року і його заарештували.
"Я тоді спала. Племінниця зателефонувала: "Ви вдома? За Рустемом прийшли…" Я підскочила, руки тремтять, не знаю — молитися чи їхати. Сіла в машину, взяла омовіння й килимок, і вже біля двору сина читала намаз", — згадує Ельвіра.
Прощання не було, але Рустем встиг поцілувати їй руку, коли його в кайданках виводили з дому.
"Один із силовиків сказав: "Якби добре виховали — не забирали б". А я відповіла: "Він — гідна людина". Він поцілував мені й батькові руки, попросив вибачення — раптом чимось образив. А я подумала: коли ви, люди в масках, востаннє цілували руки своїм матерям?" — каже вона зі сльозами на очах.
Зараз Рустем, як і Аметхан, перебуває в СІЗО у Ростові-на-Дону. Його судять за сфальсифікованою кримінальною справою про "організацію діяльності терористичної організації". Кожну поїздку на “суд” Ельвіра чекає з нетерпінням. Розмовляти з сином майже не дозволяють, але вона їздить, аби просто помахати йому з зали суду.
"Він махає нам, показує сердечка… І мені цього достатньо — бачити, що він живий, тримається, не зламаний", — каже Ельвіра.
"Не зрадь віру й честь": історія Мустафи, сина Зери
Мустафа ріс поруч із Аметханом і Рустемом — троє двоюрідних братів були нерозлучні з самого дитинства.
"Вони були як рідні брати. Все робили разом: гралися, дорослішали, одружувалися", — розповідає 61-річна Зера Абдураманова, мама Мустафи.
Після переїзду родини до Бахчисарая, Мустафа почав відвідувати мечеть, вивчати сури Корану. У шість років він уже читав азан — заклик до молитви.
Мустафа народився у квітні 1988 року й був другою дитиною в сім’ї — після старшої сестри. Зера згадує випадок, який їй запам’ятався:
"Він у мене був дуже чуйним. Одного вечора у двері постукала жінка й попросила хліба. А в нас були гості і я залишила останній шматок чоловікові на ранок. Сказала їй, що не можу допомогти. А Мустафа, зовсім ще маленький, підійшов і сказав: «Ана, ти ж завжди вчила нас ділитися, віддай".
Під час війни в Чечні до Криму, за ініціативою Меджлісу кримських татар, стали привозити дітей на тимчасове виховання, Мустафа буквально благав матір: "Ана, давай візьмемо одного! Їм же потрібна допомога!" Йому тоді було 12 років.
"Ми привезли додому хлопчика на ім’я Муслім. Вони обійнялися, як рідні. Він теж почав називати мене «ана». Мустафа просив, щоб ми купували їм однаковий одяг. Ми виховували Мусліма чотири місяці. Коли його забрали назад, обоє плакали. А потім, коли з’явився інтернет, Мустафа найперше почав його шукати. Знайшов. Муслім приїжджав до нас у гості", — згадує Зера.
З дитинства Мустафа вмів заробляти: збирав трави в горах і продавав їх на Чуфут-Кале, працював на будівництві. Все, що заробляв, приносив додому.
"Він усе намагався робити сам. Працював у свята, на канікулах. Я його "довідковим бюро" називала — всі знали, що йому можна подзвонити й попросити про допомогу. Він нікому не відмовляв, навіть уночі. Все, що заробляв, витрачав на родину — спочатку на племінників, потім на своїх дітей. Казав: "Треба тішити дітей", — з теплом розповідає Зера.
Мустафа отримав професію автослюсаря й працював на "газелі" — займався перевезеннями по місту. Згодом, за власною ініціативою, почав возити матерів і дружин політв’язнів до Ростова-на-Дону на суди.
У 2017 році він уперше отримав 7 діб арешту за участь у "несанкціонованому мітингу". А у 2019-му поїхав із двоюрідним братом Аметханом до Москви на акцію протесту. Обох тоді оштрафували.
"Я якось запропонувала йому виїхати з Криму. Він відповів: "Не виїду". Я сказала: "Тебе теж заберуть". А він: "Нехай забирають". І коли його заарештували, він написав у листі: "Ана, я пам’ятаю, як ви мені казали: "Не зрадь віру й честь”. Я не зраджу", — каже Зера.
У день обшуку, 5 березня 2024 року, Зери не було в Криму. Вони з чоловіком поїхали на кілька місяців до доньки — в онучки мала бути операція, і вся родина хвилювалася за її здоров’я.
"Був ранній світанок. Донька зайшла до кімнати з тацею — на ній дві склянки води. Поставила на стіл і тихо сказала: "Випийте води". Я подивилася на неї — очі тривожні. Спитала: "Що сталося? Хтось помер у Криму? Дідусь?" Вона відповіла: "Ні, мамо. Мустафу забрали за 205.5Організація діяльності терористичної організації та участь у діяльності такої організації. І Рустема теж".
У нас із чоловіком стиснулося серце. Ми були далеко й не могли навіть обійняти рідних, сказати слова підтримки. Повна безпорадність. Але я згадала, як Мустафа казав: "Я розумію, чим це може закінчитися. Я готовий. У мене навіть рюкзак уже зібраний".
Особливо важка для Мустафи розлука з дітьми. У нього їх четверо. Старша донька народилася у 2015 році.
"Він дуже сумує. Каже: "Як ви за мене хвилюєтеся, так і я за своїх хвилююся", — каже мати.
Зараз брати – Мустафа Абдураманов, Аметхан Умеров і Рустем Османов – перебувають у різних слідчих ізоляторах Ростова-на-Дону. Політично вмотивовані судові процеси над ними тривають. Кожному загрожує від 15 до 20 років позбавлення волі.
Переслідування чоловіків лише об'єднало їхню велику і дружню родину. Їхні матері й дружини стали ще ближчими одна до одної:
"Це дуже важко, але родинні репресії згуртували нас. Ми щодня на зв’язку, допомагаємо одне одному. Пишемо листи, їздимо на суди — просто щоб помахати синам із зали. Побачити їхні обличчя — це вже свято. Щоп’ятниці збираємося, як раніше, коли сини були вдома. Онуки приходять, замовляємо піцу або готуємо самі, фотографуємося й надсилаємо фото синам. Це наша тиха традиція. Ми зобов’язані зберегти цей зв’язок. І зберегти дім, попри те, що в ньому тепер живе біль", — каже Ельвіра Османова.
Підписуйтеся на новини Суспільне Крим у Telegram, WhatsApp, Facebook, TikTok та YouTube
