Кількість біженців з України, зареєстрованих для тимчасового захисту в Європі, станом на 6 червня 2023 року складає 5 мільйонів 935 тисяч. Це дані Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН).
Скільки жителів Чернігівщини вимушено виїхали за кордон після повномасштабного вторгнення Росії, даних нема, сказала директорка департаменту економічного розвитку Чернігівської ОДА Олександра Хомик.
Суспільне поспілкувалося з чернігівками, які зараз живуть у Європі. Чи збираються вони повернутися? Чим займаються, з якими проблемами стикаються та де все ж таки краще? Розкажемо дві історії до Всесвітнього дня біженців.
Аліна Іваненко, Маннхайм, Німеччина

24.02.2022
У нас "прекрасна історія" початку повномасштабного вторгнення, оскільки в моєї дитини 24 лютого день народження.
Ми планували велике свято, і мало би бути багато дзвінків, але близько шостої ранку мені подзвонив тато і сказав, що почалась війна.
Ми дуже своєрідно сприйняли цю новину. Яка війна? Ми вирішили переїхати до батьків чоловіка на Масани (мікрорайон Чернігова, – ред.), оскільки живемо біля військової частини. Залишатись там було небезпечно. У нас була одна валізка на трьох і у дитини рюкзак.
Там ми чули реально все. Спочатку просто спускались в підвал, а потім переїхали туди і виходили за потреби, бо було дуже гучно.

Дивлячись на дитину, зрозуміло, що щось треба робити: вона була налякана, спочатку не хотіла спускатися в той підвал, а потім – боялася просто вилазити звідти. Ми розуміли, що треба щось робити.
Виїзд
В Німеччині живе моя подруга, з якою ми п'ять років просиділи за однією партою в університеті. Вона щоденно писала: "Коли ти виїжджаєш? Я вас прийму. Я на вас чекаю".
Це був початок березня (2022 рік, – ред). В день нашого виїзду розстріляли першу колону цивільних в Ягідному. І ми поїхали вже в об'їзд. Наша дорога до Тернополя тривала чотири дні. Далі – Польща, а потім вже Німеччина.
Німеччина
Спочатку я сказала, шо мені не треба жодних документів, реєстрацій. Мені нічого не треба, я оформлюватись не буду. Я тут два-три тижні та додому.
Перші дні було важко. Тому що це якраз час, коли в місті (мова йде про Чернігів, – ред.) немає ні електрики, ні газу, ні зв'язку, нічого. Я не можу елементарно дізнатися, як мій чоловік, що взагалі відбувається, тим більше, що я за кордоном. Тільки після деокупації (3 квітня 2022 року російські війська повністю вийшли з населених пунктів Чернігівської та Київської областей, – ред.) мене відпустило, коли я вже зрозуміла, що можу нормально поспілкуватися з ним.
Тоді я почала шукати можливості для себе. Юлія (подруга, – ред.) допомогла з оформленням документів.
Якщо я вже за кордоном, якщо я зараз повернутися не можу, то я маю щось шукати для себе. Я маю використати цей час по максимуму. Я ніколи в житті не поїхала б на такий довгий час сама за кордон з дитиною. Це взагалі була історія не про мене.
Дослідницька стипендія
Навесні 2022 року для українців була велика кількість пропозицій. Можна було знайти стипендії для студентів, викладачів, науковців. І я отримала в університеті Маннхайму дослідницьку стипендію. На рік. Після цього я переїхала до цього міста жити.
В моєму випадку (Аліна доктор історичних наук, – ред.) я Німеччині цікава, тому що моя докторська дисертація була написана фактично по німецькій окупації України під час Другої світової війни, то для них це достатньо цікавий момент. Цікавий і незвичний, тому що я пишу про: цивільну історію, судову систему, адвокатуру і нотаріат.
Багато нового дізнавалися і самі німці, тому що я давала декілька публічних лекцій в університеті Маннхайму та в Інституті сучасної історії в Мюнхені. Це один з тих інституцій, які фактично спеціалізуються на ХХ столітті, тобто в них вже новітня історія.
Оскільки моє докторське дослідження базувалося виключно на українських архівах, то зараз я вирішила продовжувати власне дослідження, але вже шукати німецькі джерела в місцевих архівах, в німецьких бібліотеках. Тому, моя стипендія, стажування стосується виключно дослідницької діяльності.
"Ми б хотіли дізнатися: чому ця війна"
Я запропонувала декілька дисциплін німецьким колегам, які я можу викладати, але наголосила на тому, що в контексті, знову ж таки військових дій, які відбуваються в Україні. Я би хотіла презентувати історію держави і права України зараз.
Це фактично про: будову української держави, історію нашої незалежності, історію нашої самостійності та історію нашої залежності від декількох різних держав-сусідів. І вони цим зацікавились. Мій курс базується виключно на дослідженні нормативно-правових актів. В жовтні 2023 року мені погодили викладання дисципліни. Це дисципліна для вільного вибору.
21 лютого 2023 року у нас почалися заняття. Це був для мене дуже специфічний базовий курс, тому що прийшли студенти з абсолютно різних факультетів: економіки, маркетингу, історії, юридичного. І географія студентів: Мексика, Литва, Німеччина.
На цей курс записалися дев’ять студентів. На першому занятті я у них запитала: "Чого ви обрали цю дисципліну?" Троє студентів мені сказали: "Ми б хотіли дізнатися: чому ця війна".
Я трошки зніяковіла і сказала: "Ну тоді в принципі ми можемо завершувати. Тому що я вам цього не поясню, бо жодна, в моєму розумінні, здравомисляча людина, не зможе пояснити, – чому ця війна! Я вам розповім все, що можу, все, що знаю, ви прочитаєте все, що зможете знайти в тих нормативно-правових актах, а в кінці курсу ми з вами поговоримо – чому ця війна?

Для мене було дивним, що навіть німецькі викладачі, професори університетів, думали, що Україна — це частина Росії і в нас йде громадянська війна. Я намагалася пояснити, що це не так. У нас своя історія і що ми давно незалежна держава.
Після курсу мої студенти вийшли з чітким баченням того, що Україна має дуже довгу історію боротьби за власну незалежність. І деякі зі студентів навіть говорили про те, що Україна довго була під російською окупацією.
Я їм розказалала багато чого про Радянський Союз, про голодомор, про сталінізм, про тоталітарний режим, про Чорнобиль. Я дуже сильно цим пишаюся, що я взагалі змогла це робити, тому що в мене не ідеальна англійська і для мене це був дуже великий виклик.
Плюс, коли я пропонувала цю дисципліну, я ж звикла до українських студентів, які орієнтуються в історії України, які розуміють, про що йде мова. І на той момент для мене було так – я буду говорити в європейській країні англійською мовою про Україну.
Так само я давала декілька інтерв'ю про свою професійну діяльність для міської газети, в тому місці, де я живу, і одне – для регіонального видання.
"Ніде не краще, ніж дома"
Фактично, скоро буде майже півтора року, як я не була вдома.
На даний момент, і в принципі жодного разу, коли ми спілкувалися зі сім'єю, у мене не було іншої думки, ніж повернутися додому.
Так, поки я в Німеччині, тому що є робота, і я дуже вдячна, що є можливість попрацювати і щось корисне зробити. Тому що це той досвід, якого би я не набула ніде. Я тут з дитиною, яка вже вільно говорить німецькою, на відміну від мене. Тому так, я планую повертатися, і я цього дуже сильно хочу.

На мою думку, ніде не краще, ніж дома. Я абсолютно в цьому переконана, тому що ти відірваний від дому і втрачаєш ці відчуття. Свій переїзд чи тимчасове перебування в іншій країні я не обирала, можливо, аби все було по-іншому, я б інакше себе відчувала. Я просто користуюся можливостями для свого подальшого професійного зростання.
Жінкам порадила б…
Берегти себе, любити себе, давати собі можливість усвідомити, що кожна жінка проходить складний шлях і давати собі трошки за це знижку, не зважаючи в якій країні, в яких умовах вони перебувають. Ті жінки, які виїхали з дітьми, вони роблять найголовніше – допомагають своїм дітям, тому, це їх основна задача. І я їм бажаю якомога більше насолодитися процесом перебування в іншій країні, взяти від цього більше для подальшої долі і підтримувати себе настільки, наскільки це можливо.
Олена Лавріненко, Ройтлінген, Німеччина

"Чи готові виїжджати"?
Виїжджали ми 17 березня 2022 року з району Олександрівки у Чернігові.
Нас вивозили двоє поліцейських, я пізніше лише дізналася, як їх звуть. Вони почали шукати через Інтернет мене і дітей. Вони прийшли до нас і спитали: "Чи готові ми виїжджати"?

Виїхати було не так просто: не було зв'язку і постійно обстрілювали машини. А в мене було троє дітей. Вивезли нас в Бахмач, звідки я родом. Там ми побули декілька днів. Потім ми почули плітки, що росіяни будуть йти через Бахмач. Я злякалася, адже у мене молодша дитина з аутизмом. Все лікування, що я робила для Потапа останні три роки, йшло на спад.

Я сказала, що не знаю куди, але я буду їхати. Я знайшла водіїв, які вивозили людей, і так з ними приїхала спочатку в Київ, потім волонтери привезли нас на захід України.
"Не було планів куди їхати"
Їхали просто так і все. Не було таких планів, що я конкретно кудись їду. Старший син залишився в Україні. Ми насправді не знали, що буде завтра, і чи побачимось ми. Нічого не знали, ми навіть нормально не попрощалися з ним. Потім ми перейшли кордон пішки.

Нас довго не пропускали на кордоні, постійно йшли фури з гуманітаркою. І нам довелося стояти на мосту: був дощ, холодно, вітер. Я стояла, мабуть, п'ята, може сьома з початку черги. А в мене Потапчик, він особлива дитина, і він не витримав, підбіг до прикордонника, який пропускає, за рукав його посмикав і він (прикордонник, – ред.) зрозумів, що хлопчик непростий, треба допомогти. І вийшло так, що Потап провів всіх людей через кордон.
Уже в Польщі нас волонтери забрали, нагодували, і поїхали ми у Варшаву, у табір для біженців.

Німеччина
Були там добу, аж поки не зарядила телефон і не побачила повідомлення від своєї клієнтки (Олена майстер у сфері косметичних послуг, — ред. ). Вона написала, що чекає на нас у місті Ройтлінген у Німеччині, що там є школа для таких діток, як мій Потап, з аутизмом.
Поки ми їхали, нам виписали в таборі для біженців квиток, і так ми приїхали в Берлін. Нас зустрів волонтер прямо на платформі. Ми сказали, в яке місто прямуємо, вони ще відвели дітей в пункт, де можна було щось поїсти.


Далі – нам допомогли сісти на електричку і поїхали ми в Ройтлінген. На платформі на нас уже чекав чоловік. Він нас забрав до себе жити. Це німець. До того дня я не була в Європі ніколи. За перекладачем в телефоні ми з ним спілкувались. Він сказав, що приготував нам їсти та показав наші кімнати. І вже другий рік ми в нього живемо.
"Скільки плануєте тут залишатися"?
Він ще запитав: "Скільки плануєте тут залишатися"? Я відповіла, що місяців три, не більше. Це були мої перші слова.
Я не думала, що ми будемо тут жити. Він допоміг оформити всі документи нам. Буквально через три дні ми отримали перші кошти, ті, що дають, коли приїжджають біженці. Там була сума в 500 євро. І коли я їх отримала, одразу підійшла до нього і сказала, що ці всі кошти я хочу перерахувати Чернігову. Він, мабуть, десять разів мене перепитав: "Ви серйозно"?
Лише згодом, я зрозуміла, що це в мене було на автоматі. Я не знала, в яку я сім'ю потрапила, я не знала, що це за люди. Я приїхала з дітьми без коштів. І ту допомогу, я вирішила просто віддати Чернігову. Я навіть не думала, як на це відреагують люди в яких я залишаюся.
Вони одразу перерахували ці кошти і сказали, що не зустрічали ще таких людей. І запитали: "Ти будеш постійно перерахувати Чернігову кошти"? Я це точно пам'ятаю. Я сказала: "Ні, не постійно".
"Мама постійно працювала, вона любить свою роботу"
Оскільки я працювала у сфері послуг: брови, вії, то коли я приїхала до Німеччини, звісно, я познайомилась з волонтерами і перше, що сказала, що я готова працювати.
Працювала вдома. Клієнтів мені знаходили спочатку волонтери, потім дівчата розповідали подругам своїм. Платили, хто скільки може, як такого прайсу – не було.
У мене в Чернігові залишився старший син, і я бачила в якому стані місто, коли виїжджала, що там відбувається, мені це все дуже боліло.
Мій середній син розказав господарю будинку чим я займалась в Україні: "Мама постійно працювала, вона любить свою роботу".
В один з днів він (господар будинку, – ред.) покликав мене і показав кімнату-кабінет та сказав: "Ти тепер можеш працювати тут, я хочу, щоб ти була щаслива, щоб ти трошки забувала війну, і ось тобі кабінет, працюй".
"У кожного свій фронт і кожен робить своє"
Я потрошку збирала гроші і допомагала тим, хто потребує. У кожного свій фронт, і кожен робить своє. Я працюю з волонтерською організацією "Добродія". Я бачила, скільки люди роблять всього для Чернігова, і при першій можливості стала теж допомагати. Я не могла залишити нікого. Тоді було дуже важко (в блокадному Чернігові, березень 2022 рік, – ред.), і хотілося все віддати, аби тільки допомогти людям. І так я і зараз з ними в команді.
Діти
Потап пішов в школу для діток з інвалідністю. Я дуже переживала, хвилювалася за нього. Він тільки почав розуміти нашу мову, тільки почав там (в Україні до 24.02.2022 – ред.) розмовляти. Тут він зовсім не розмовляв. Тільки зараз почав знову розмовляти і вже на двох мовах.

Макар (середній син, – ред.) ходить в школу вчити німецьку, і два місяці тому я пішла теж вчити німецьку.

Я б, мабуть, і зараз поїхала додому, але через Потапа залишаюсь. Ми всі вирішили, що йому зараз тут буде краще, спокійніше. Він заспокоївся, став спати, і я не хочу знову, щоб він почув сирену, щоб він злякався, і знову...
Я ніколи не думала, що мій син Макар у гімназії в Німеччині, зможе підійти до вчительки і запитати: "Як ви ставитесь до того, що роблять росіяни з українцями"? Там була вчителька росіянка, вона давно тут живе. На що вона відповіла, що не винна, що там народилася. – Ну, в принципі, мам, вона ж дійсно не винна. І я розумію, як дітям важко.
Також я вчуся по діткам, по таким як Потап (з аутизмом, – ред.). Беру з німецької практики деякі нюанси, моменти, щоб допомогти нашим мамам вдома зробити трошки життя легшим. І я думаю, я не просто так сюди проїхала, і, мабуть, не просто так моя така дитинка і, мабуть, я щось зроблю для наших українських дітей.
"У кожного своя історія, своя лінія, своя місія і свій шлях"
Ми так і живемо у цього чоловіка. У нас є будинок, є місце. Для мене вже, мабуть, – це сім'я. І те, як вони підтримують мене, моїх дітей, Україну.
Знаєте, напевно, у всьому є якийсь свій сенс, і у кожного своя історія, своя лінія, своя місія і свій шлях.
Ніколи не хотіла жити в Європі, бо я, як кажуть, "домашня людина", мені особливо нелегко, весь час вдома думками. Може комусь і краще, ми всі різні і хтось швидше адаптувався, хтось не може, всі зависли в повітрі.
Жінкам порадила б…
Не боятись прожити всі свої емоції. Це нормально плакати, витирати сльози і йти далі.
Молимось, допомагаймо нашим вдома, бо робити добрі справи – це найкращий психолог, він рятує.
Підписуйтесь на Суспільне Чернігів і на інших платформах: Telegram, Facebook, Viber, YouTube.