17 березня центральну частину Чернігова обстріляли касетними снарядами. За офіційними даними, тоді загинули щонайменше 14 людей, які на час обстрілу перебували на вулиці. Юлія Стародуб із чоловіком Олександром йшли в аптеку. Удвох отримали поранення. Вона розповіла Суспільному, які думки надихали її вижити.
"Був дуже класний день. Блакитне небо. Тиша. 17 березня, четвер", – пригадує дівчина.
В той день вони із чоловіком Олександром вирішили піти в аптеку.
"У мене виліз ячмінь на оці. Олександр мене відговорював йти, але я хвилювалася за око. Думала, що в аптеці порадять, можливо, якісь антибіотики. Я була у зимовій курточці, але мені було досить жарко. Ми довго ходили по місту, шукали аптеку".
Пішли через вулицю Чорновола, де під час першого авіанальоту у Чернігові росіяни розбомбили житловий квартал і 16-поверхівку.
"Ми роздивлялися руїни, просто розмовляли. Я побачила, що біля АТБ на Войкова багато людей, черга. Чоловік 100 десь. Одразу думка, що там є продукти, треба щось брати. І ми пішли в той бік. Через хвилину почули якісь звуки. Почало глушити".
Чоловік Юлії Олександр служив в АТО у 2014 році. Він їй розповідав про правила поведінки під час артобстрілів.
"Я їх згадала одразу. Щоб мене не оглушило – відкривати рот і закривати вуха. Ми підбігли до 9-поверхівки, розташованої поруч. Від першого удару мене це врятувало. Потім Саша почав закривати мене своїм тілом. Але вибухи не закінчувались. Я розуміла, що на другий вибух мене вже оглушило, на третій – я не відчувала свого тіла. Зараз згадую, що це було так довго, але насправді – секунди три".
Крізь паніку навколо дівчина чула: "Юля, не вмирай".
"Я дивилась на блакитне небо. І від мене віддалявся голос чоловіка. У мене не було болю, страху, я не відчувала нічого. Думала тільки про доньку Анну. Встигла і подумати, що в разі смерті буду її янголом-охоронцем"!
Подружжя врятував невідомий чоловік, який відвіз їх до лікарні.
"Саша почав кликати на допомогу. До нас збігалися люди. Поруч був якийсь чоловік з авто. Я й досі не знаю його імені. Саша ніс мене на спині до машини. Але й сам був поранений. Він також втратив багато крові. Дорогою до лікарні декілька разів відключався".
Юлю та Олександра прооперували в одній із чернігівських лікарень.
"Пам’ятаю, як відключилась під операційною лампою і прийшла до тями вже у палаті. Мені уламок попав під праву пахву в ребро. Уламок пробив праву легеню. Я втратила багато крові – 2,5 літра. У мого чоловіка уламок пройшов між лопаток на спині під шиєю, на виліт".
Після операції Юлії одразу не можна було ходити.
"У мене був дренаж, стояли катетери. Коли мені потрібно було робити рентген на другий день, я заново робила кроки, вчилася ходити".
У лікарні не було ні опалення, ні електроенергії, ні теплої води. А самі медсестри, зі слів Юлі, спали у коридорах, а лікарі – жили у лікарні.
"Було достатньо теплих пледів та ковдр. З водою проблем не було, хоч і немає прямого водопостачання. Медсестри набирали воду всюди. Електроенергія то з’являлася, то зникала. Волонтери теж допомагали з продуктами. Коли чули вибухи і літаки, хворих переміщували до коридору".
Ще до того, як потрапили під обстріл, думали над евакуацією.
"Ми планували виїжджати. Але після операції хірург сказав, що мені їхати не можна хоча б з місяць. Сказав чоловіку: "Ти навколішках мені повзав і благав врятувати жінку, а тепер хочеш везти її на вірну смерть".
Зараз Юля з чоловіком вдома. Реабілітуються. З півторарічною Анютою їм допомагають батьки.
Читайте також:
Монологи блокадного Чернігова. Жителька обласного центру пече хліб для містян та військовослужбовців
