"Побратими знають, що я музикант. Коли заходили до якогось села, — шукав фортепіано. Якось хлопці кажуть — отам є. І справді, в одному з приміщень воно стояло. Я тоді торкнувся клавіш вперше за багато місяців".
28-річний військовий Петро з Шептицького Львівської області служить у лавах ЗСУ із початку повномасштабного вторгнення. Захисник має музичну освіту, тож навіть опановуючи вміння керувати БпЛА, завжди знаходив час, аби пограти на фортепіано.
Нині Черкащина стала одним із місць тимчасової дислокації Петра та його побратимів. Як поєднує службу в лавах ЗСУ із творчістю та любов'ю до музики, Петро розповів Суспільному.
Далі публікуємо розповідь від першої особи:
"Ще з дитинства я переконався, що не розлучуся з музикою"
Я виріс у місті Червоноград у Львівській області, яке торік перейменували на Шептицький. Це шахтарське містечко. Школярем мені було нудно сидіти після уроків у квартирі. Мама пропонувала: туди можеш піти, чи туди. Я на все погоджувався. Почав відвідувати школу мистецтв і грати на фортепіано. Мені подобалося, все було класно. Дорослішим познайомився з саксофоном. Цей інструмент виручав — мені ніколи не страшно було прогулюватися ввечері. Хулігани цікавилися: "це в тебе що, снайперка?" Говорив: так. Великий інструмент, звісно. Але все пізнається в порівнянні: декому з колег потрібно думати, хто допоможе перенести цимбали чи переставити рояль.
Ще з дитинства я переконався, що не розлучуся з музикою. Батьки пробували мене налаштувати, мовляв, хлопче, може, якась друга професія тобі подобається? Родина вчителів та агрономів сподівалася, що я також пов'яжу своє життя з одним із родів їхньої діяльності. Але я обрав те, що подобалося. Я бачив, як люди отримують диплом, а потім не працюють за освітою. Або забирають документи на другому чи третьому курсі, бо роботу знайшли. Я так не хотів.
У старших класах, після консультацій в музичній академії, я вже відвідував там заняття, готувався. До Львова — десь півтори години в один бік автобусом. Прокидався рано і вирушав, бо на дев'яту вже потрібно бути на місці. Я вчив теорію, історію музики.
Коли почалася вступна кампанія, рідні ще плекали надії, що я передумаю — бали дозволяли пройти на держзамовлення у механіко-математичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Але ж ні — я все одно обрав музакадемію.
Там закінчив бакалаврат. Був період, коли я працював із дітьми, ми практикувалися у Львівському державному музичному ліцеї імені Соломії Крушельницької. Я всіляко намагався показати дітям, що музика — це про них та їхні переживання, навіть якщо вона написана сотні років назад. Студентський період згадую з теплотою.
"Створювати щось із нічого — це магія"
У моєму дипломі вказана спеціальність "Композиція". Тобто ми вчилися не тільки відтворювати, а й створювати музику. Створювати щось із нічого — це та магія, якої навчаються митці у мистецьких закладах, та, яку намагався опанувати я. Студентами задумувалися: а де ж ми будемо працювати? Бо така річ, як держзамовлення на створення музичних композицій, не є масовою для держави у зв’язку з лібералізацією та скасуванням цензури і контролю за мистецтвом, проте якщо знайти прагматичний підхід до засвоєних навичок — це дає успіх у втіленні найсміливіших ідей.
У той час як інструменталісти-музиканти, які опановують мистецтво досконалої гри на музичному інструменті, постійно у концертному русі, то композитори та музикознавці здаються музикантами-аутсайдерами, бо їхній внесок у розвиток мистецтва не такий видимий, як вібрація для людського вуха. Проте такі музиканти роблять все, щоб українське суспільство знаходило шлях від моменту обирання дозвілля до моменту присутності на концерті українського інструменталіста.
Моє життя змінилося, коли я переїхав до Києва. Там винаймав житло. Завдяки друзям і згодом колегам дні ставали досить насиченими. Концерти, репетиції. Було таке — дзвонять і просять проакомпанувати пару німих фільмів в одному з мистецьких просторів Києва. Я питаю: "Коли?", а мені відповідають: "За два дні". Звичайно, що я погодився та успішно впорався з такою крутою затією.
Також у столиці я працював у приватній школі "Майбутні". Школа не мала жодних вимог, які змушують мене йти за попередньо затвердженою програмою. Стратегія така: коли школа натрапляє на цікаву особистість у своїй сфері, то запрошує її як гостьового вчителя. Якщо учням та керівництву сподобалося — школа продовжує співпрацю з людиною та довіряє їй робочий процес протягом занять, паралельно моніторячи їх. У кожного класу є свій менеджер, тому мені не потрібно займатися організаційними питаннями, а лише викладанням, і це дає можливість сфокусуватися на дітях, їхніх потребах та корегувати заняття навіть у процесі відповідно до їхнього запиту. Неймовірні відчуття.
"Я почав відкривати якісь плейлисти на телефоні тільки у 2023 році"
Коли почалася повномасштабна війна, ми з друзями відразу вирішили вступити до ЗСУ. Про те, щоб кудись виїжджати, думки не виникало. 26 лютого 2022 року ми вже були в частині. Спочатку приєдналися до Сил територіальної оборони ЗСУ за місцем проживання, бо це найлегший спосіб мобілізуватися. Згодом перевелися до сухопутних військ, де служу дотепер.
Я виконував завдання в Харківській, Сумській, Донецькій областях. Тепер, ймовірно, Чернігівська, проте бойові розпорядження змінюються часто.
А взагалі мені важко поєднувати армію і мою цивільну професію. Музикантові не так легко знайти місце на війні, проте кожен має гідно пройти обраний шлях як громадянин України. Захищати її — наш обов'язок.
Я почав відкривати якісь плейлисти на телефоні тільки в 2023 році. На початку повномасштабної війни забув про музику. Мені хотілося тиші. Серед руїн і вибухів, постійного переміщення в межах областей, зміни локацій, знайомств із новими людьми, музики немає. Якесь емоційне оніміння минулося приблизно за рік, і я знав, що музика таки живе в мені.
Побратими знають, що я музикант. Коли заходили до якогось села, шукав фортепіано. Якось хлопці кажуть — отам є. І справді, в одному з приміщень воно стояло. Я торкнувся клавіш вперше за багато місяців.
Зараз усе набагато легше. Не знаю чому, можливо, тому що війна робить нас сильнішими. Як би це не звучало — але навіть її потрібно використати, як шанс навчатися, розвиватися. Найважче ладнати зі своєю агресією. Я розумію, що без неї тіло не ввімкне захисні реакції, що тільки так можна вижити в бойових умовах.
Пощастило опинитися тут, у Черкаській області. Приходжу до місцевої школи мистецтв, аби пограти на фортепіано. Це допомагає відволіктися, відновити навички. Перед поїздкою на нове місце мені це допомогло. Дякую колективові, що не заперечували і дозволили позайматися.
Як і кожен військовий, я не знаю, як складеться моє життя завтра, через тиждень чи рік. Але я зрозумів, що ніколи не можна прощатися з тим, що дає тобі бажання жити і радіти цьому життю. Я щиро вірю в перемогу, я намагаюся робити все, аби її здобути, будую плани. Переможемо, відбудуємо Україну, і кожен стане в ній тим, ким повинен стати.
