Ірина Кравченко із Золотоніщини понад 30 місяців не має звʼязку зі своїм чоловіком-військовим. Він зник під час бою за Піски у серпні 2022 року.
Відтоді Ірина присвятила себе пошукам та підтримці таких як вона — дружин та матерів військовополонених та зниклих безвісти військовослужбовців. Про місяці очікування та надії вона розповіла Суспільному.
Зі світлинами чоловіка в телефоні та останньою розмовою в пам'яті дружина зниклого безвісти військовослужбовця Ірина Кравченко живе третій рік.
"Ми зовсім мало побалакали, коли закінчувалась розмова, я завжди казала «Я тебе так кохаю, бережи себе» в той день я навіть не змогла цього сказати, обірвався зв'язок", — пригадала Ірина Кравченко.
Тоді, пояснила вона, не знала, що її Михайло вже на Донеччині — поїхав боронити країну у Піски:
"Коли ми побачили, що в Бучі було, він мені показував по комп'ютеру це все і я кажу: «Міша, як можуть люди так поступати, ну хіба люди так поступають?», а він каже: «Це не люди»".
Після цієї розмови, додала вона, чоловік вирішив піти добровольцем на службу. Зустрілись востаннє за тиждень до виїзду на фронт. Той день жінка до хвилини береже в спогадах:
"Каже, ми поїдемо з вами в ресторан, а тоді великих грошей не було і я йому сказала «Міш, може не будемо?», а він: «Ні, ми поїдемо в ресторан». Він запита: і коли сидів, був такий задумливий, видно, що закритий, руки й ноги скрив, закрився, просто сидів і казав «Тут війни немає»".
Для нього бойові дії, з її слів, тривали менше ніж тиждень. У серпні 2022 року чоловік зник безвісти.
"Ніхто не бачив його загиблим, сказали, що в тому напрямку був прильот, командир кинувся до чоловіка, покликав його, але той не обізвався, командир пішов до нього, але командир також не вернувся з поля бою. Я чоловіку заказувала два жетони нагрудних, один вернули в рюкзаку з речами, отак залишився в мене один жетон від чоловіка, а другий був на ньому", — розповіла Ірина.
Далі — місяці пошуків, листи до посадовців, зустрічі з побратимами та їхніми дружинами. На акціях та мітингах нагадують суспільству, що їх рідні досі не вдома.
"Коли ти ходиш на акції, коли ти їздиш на зустрічі, мені здається, що я щось роблю для того, щоб вернути свого чоловіка, я відчуваю, що мені це треба, навіть якщо я не поможу свого чоловіка вернути, може це допоможе когось вернути", — пояснила Ірина.
Додала, що поки чекає на повернення чоловіка, втіху знаходить в очах онука. Він наповнює життя сенсом:
"Найтяжче було після року пошуків, коли почали опускатися руки, ти просто не знаєш куди кидатися, де шукати, це було найтяжче. Я не вірю, що його немає, він живий, він в полоні. Онук — він у нас з чоловіком любимка, чоловік дуже його любить, це окрема розмова і коли мені з самого початку було погано, що жити не хотілось, то на другий день біля мене вже Димид тут був".
