Українська дизайнерка з Черкас Олеся Теліженко — авторка колекцій на Ukraine Fashion Week. Після початку повномасштабного вторгнення вимушено виїхала з дітьми у Францію, де "залюбила" в українську вишиванку всю Європу.
Як вона відстоювала українську ідентичність за кордоном, розповіла в інтерв’ю Суспільну.
Лесю, ви два роки прожили за кордоном. Як взагалі французи відгукуються про українську культуру?
Насправді вони дуже мало про неї знали на початку війни. Дуже довго їм Росія всі наші здобутки показувала як свої. І тому в них зараз — це розрив шаблонів. Я вважаю нашою місією показати французам, що є наше, хто є наш із яскравих мистецьких особистостей. І тому вони, як з чистого листа починають, з першої сторінки книги вивчають Україну. Вони дуже спраглі до української культури, їм дуже цікаво. І коли ми там робили фестивалі та пригощали українськими стравами, французи пізнавали нашу культуру через їжу, тому що їжа для них — це цінність номер один. Їм було це дуже цікаво. І краєвиди наші їм дуже подобаються. В них мрія номер один – відвідати Україну, коли закінчиться війна. І я вже уявляю, як вони просто групами, друзями збираються, їдуть мікроавтобусом або летять літаком і відвідують нашу Україну. Я вже готую план, як їх тут зустрічатиму.
Ви ще й до початку повномасштабного вторгнення брали участь у виставках, в симпозіумах за кордоном. Чи якось змінилося ставлення іноземців до української культури після лютого 2022 року?
Змінилося дуже, тому що нами надихаються. Більшість людей просто пишаються незламністю українців, силою духу, силою нашої волі. Те, як наші хлопці і дівчата покинули все, теплі офіси, гарні зарплати тощо, пішли до війська, взяли зброю і захищають свою країну. І навіть один молодий француз сказав: "Знаєте, я люблю дуже Францію, але не знаю, чи зміг би так покинути свою роботу і піти захищати Францію зі зброєю в руках". Тому вони дуже, дуже пишаються нами.
Як ви себе позиціювали, коли їхали: як мисткиня, як біженка, чи як дизайнерка?
Я їхала як мама трьох дітей. Мені було головне — врятувати своїх дітей. Мене чоловік на це налаштовував. Коли ми їхали, я відчувала, що моя свята місія — берегти дітей, берегти майбутнє нашої нації, і мені все вдавалося, на щастя, я нічого не боялась, хоча були там складні ситуації. І, на щастя, скрізь є гарні люди, скрізь допоможуть.
Коли ви відчули, що можете повернутися до творчості, перебуваючи за кордоном?
Перші пів року я взагалі не могла малювати, тому що в душі просто була велика дірка. Спочатку, коли приїхала у Францію, я не знала, яке взагалі у нас там буде фінансування, адже там все набагато дорожче, ніж у нас. Я пішла працювати. Працювати на молочну ферму. Я розливала йогурти, креми — це сметана по-нашому. Так десь пʼять-шість місяців працювала. Зірвала здоров'я, зірвала спину, і мені було складно від важкої фізичної праці. Я зрозуміла, що це не моє, хоча з ентузіазмом ставилась до цієї роботи. І я зрозуміла, що шкірка вичинки не вартує. На щастя, Франція гарно забезпечує фінансуванням біженців. І особливо жінок з трьома дітьми. Там були хороші виплати. І коли я усвідомила, що моя зарплата — це набагато менше, ніж те, що мені може держава Франція виплатити, я подумала: "Навіщо мені шукати стипендію для митців, коли в мене був будинок, був простір, де я могла малювати?" Було фінансування, був спокій. Я собі сіла і почала малювати. А потім мер містечка, який нас прийняв, побачив, що я малюю. Вони з дружиною якраз готували показ фільму "Маріупольська втрачена надія" режисера Макса Литвинова. І вони кажуть: "Слухай, давай ми зробимо твою виставку паралельно до цього фільму". І я загорілася. У мене було півтора місяця, я зробила цілу серію робіт. Але, коли я повернулася в Україну у 2022 році, мене надихнули самі українці: наша згуртованість, єдність, те, як ми відбудовуємо країну і тримаємося попри все. І тоді я вже повернулася до Франції і створила свою першу графічну серію робіт. І пішло дуже класно. Я зрозуміла, що, мабуть, це такий передих. Ці два роки в мене були, як декретна відпустка, яку я ніколи не мала в Україні. Тому що я була приватним підприємцем, я весь час бігала, шукала замовлення. Тому я так відпочила трошки. Репозе, як кажуть французи.
Де відбувалися покази, як ви організовували їх?
Ну, це ж не були такі прямо мегапрофесійні покази, але це було важливо. Тому що, знаєте, Україна починається з тебе, з кожного з нас. І коли кожен з нас буде робити щось, що він може у своєму середовищі, тоді України в світі буде більше. Мене запрошували, наприклад, до міста Нант, дуже великого, класного міста. І ми там робили виставку, присвячену Україні, в комплексі з іншими художниками і фотохудожниками. І прозвучали наші роботи дуже класно. Наступного разу мене запросили туди, я робила вже показ двох колекцій. Моєї "Вогняна птаха" і "Горлиці" Олександри Теліженко. Нас зустрічали оваціями, ми були дуже щасливі. Українці — це ніби ковток рідного повітря там у Франції, а французи були шоковані, тому що наш одяг такий яскравий. Вони питали: "А куди ви це вдягаєте?" Ми відповідали: «Як куди? На день народження, на свято, на весілля, на виставки, куди тільки не вдягаємо! Ми так живемо, це наша культура". Вони дуже дивувалися.
Теж розрив шаблонів, як це — так яскраво? Ну, вони такі сіренькі, дуже стримані в одязі. Журналістка "Францдор" Софі Брюн, знімала при нас відеосюжет. Вона дуже хотіла поїхати в Україну, щоб зрозуміти нас краще. І вона, коли побачила, що у нас не тільки одяг яскравий, а й будинки яскраві, декоровані тощо, каже: "Я тепер розумію вашу ментальність краще. Ви і одяг такий яскравий носите, тому що у вас все таке середовище. А у нас Франція така сіренька-бліденька".
Тобто вишиванок, вишитого одягу у них взагалі немає?
Ні, в них більше культура мережива. Вишивка була, але можливо, біла по-білому. Я би сказала, що Франція втратила свої національні мотиви в одязі. Вони з одного боку женуться за модою, але ті, хто дотичний до неї. А всі інші вдягаються просто зручно і без претензії на те, щоб якось випендритися. Вони навіть на дні народження можуть одягатися дуже просто — затяганий светр, джинси, кросівки і все. І для мене не зрозуміло, чому не робити собі свято в житті?
Як ви готувалися до показів? Наскільки я розумію, моделі вашого одягу, який ви створили, знаходились в Україні. Тобто вам відправляли ці сукні до Франції?
Дівчата звідси відправляли, я там зустрічала. Показ найвідповідальнішого рівня відбувся в українському культурному центрі при посольстві України у Франції. Там професійні манекенниці демонстрували одяг. Мені допомагав магазин, який зараз продає українських дизайнерів у Парижі. І це була така синергія. Дівчата з задоволенням брали участь у показі, адже вважали, що таким чином вони підтримують Україну. І це правильно. І аташе по культурі спочатку дуже стримано ставилась до цієї ідеї та ледь довірила нам зробити цей показ. Було важко увійти в довіру. Але коли вона побачила це дійство, то була дуже задоволена і просто сяяла від радості. У нас ще є наступні проєкти, які можна разом втілювати. Ми довели, що наш бренд — це солідно, серйозно і можна показувати на міжнародному рівні і не лише у Франції.
Що нині потрібно для того, щоб українському дизайнеру або дизайнерці створити показ у Європі?
Перш за все кошти. Варто мати талант і класний одяг, тому що кошти — це ще не гарантія, що ти покажеш щось класне. Насправді мода — це така затратна річ. Мінімально, напевно, від пʼяти тисяч євро треба мати для того, щоб зробити показ десь у Європі. І чим вищий рівень, тим вища оплата. А коли дивишся на покази Діора, наприклад, то в мене тільки в голові так дзенькає, скільки коштів вони туди вкладають. Це просто індустрія розкоші, тому мода — це дорого.
Поки ви були за кордоном, в майстерні Теліженко продовжувалась робота?
Так, продовжувалася. Вона зупинилася лише на два тижні. Коли я виїздила з України, то закрила виробництво, ми законсервували роботи, і наш колектив сидів удома. Але за два тижні вони самі попросилися вийти, сказали, що в них просто зриває дах, вони хочуть творити красу, а не слухати жахливі новини. Тим більше в багатоповерхівках в нашому місті ховатися ніде, на роботі навіть безпечніше. Ну і дівчата самі зініціювали вихід, мама відкрила виробництво, встояла, у перший період було дуже важко. Мама звернулася до всіх своїх друзів за кордоном, щоб допомогли якось фінансово втримати колектив, підтримати українську культуру. І слава Богу, в цей найтяжчий момент вона це змогла втримати. І далі підключилась наша менеджерка Світлана, яка зараз є керівником з розвитку бізнесу. Так ми разом працюємо, і гарно налагодили роботу. Я була в шоці, коли я стою там у Франції на фермі, в таких чоботах, там куча болота тощо. І дзвонить наш партнер з Києва з магазина, каже: "Олесю, якщо ви зараз уп'ятеро не збільшите виробіток, то і ми втратимо, і ви втратите дуже багато. Каже, дуже багато виробництв позакривалося, треба дуже швидко виготовляти". Це був такий контраст.
І я починаю телефонувати Світлані, мамі, шукати підрядників, з ким можна співпрацювати. І ми налагодили цю роботу, збільшили виробництво. І я була шокована, що мої прогнози про закриття справи, на щастя, не справдилися. Навпаки, справа в час війни розвинулась, тому що вишиванка стала дуже потрібна українцям. Тому що нарешті основна маса, мабуть, або ті, хто жили в східних регіонах, усвідомили, що це наш генетичний код. І вдягаючи вишиванку, вони підсилюють себе зсередини і показують, що вони разом з усім народом.
Чи якось змінилося виробництво під час війни? Можливо, відбулося перепрофілювання?
Змінилося. Спочатку ми навіть намагалися розгрузки військові робити. Але оскільки у нас невеличке крафтове виробництво, в нас вони виходили дуже дорого, було це нерентабельно. А з часом, коли ми побачили, що люди всі таки цікавляться вишиванками, ми просто вишиванки почали більше в військових кольорах робити, хакі, багато чорного. З'явилися нові моделі, ми змінили кольори і ми трішки змінили свій асортимент для часу.
Тобто з'явилася військова вишиванка у вашому виробництві?
Так, військова вишиванка. Це, до речі, мій брат Тарас Теліженко, який в теробороні служить. Разом з моїм чоловіком і з мамою вони розробили дизайн цієї сорочки. Це був дуже хороший винахід, я би сказала, тому що це така вишита манишка, яку може військовий собі навіть на передовій нашити. Там є інструкція, голочка, ниточка, щоб це зробити. Ну, а хто хоче, звертається до нас на виробництво і ми робимо це самі. Тобто на убакс нашивається вишиванка для того, щоб бути таким енергетичним щитом для військового.
Ви авторка колекцій, які були представлені на Ukraine Fashion Week. Ви, певно, слідкували за тим, як змінювалася мода із сезону в сезон, зокрема, після початку повномасштабного вторгнення. Що можете сказати про це?
Ви знаєте, з одного боку в мене була певна відраза від моди, коли я бачила, що робиться в Парижі на Fashion Week і як оці фріки модні приходять, і який вигляд вони мають. З одного боку, я бачу війну в Україні і страшенно захоплююсь нашими чоловіками, які вони харизматичні, класні, сильні. Просто дивишся і млієш від того, наскільки красива нація, жінки так само. І наскільки потрібен одяг, який, перш за все, захистить, який буде зручний, а не бозна-що, аби тільки випендритися і показати себе. У мене свій погляд на моду, я до одягу ставлюсь як до мистецтва. Але мода — дуже легковажна пані, і я би не радила дизайнерам слідувати всім оцим витребенькам. Краще мати своє обличчя і нести якийсь свій посил в людство, в суспільство. Так що ми бережемо традиції, робимо українців красивими зараз, несучи цей генетичний спадок.
Та все ж таки, чому більше нині українці надають перевагу: це урочистий одяг чи більш кежуал?
По-різному. Коли люди стають нашими клієнтами, вони закохуються в наші вироби, тому що їм в них зручно, вони мають красивий вигляд, отримують масу компліментів, ці вироби доречні до певних ситуацій. Коли вони мають одну нарядну річ, вони хочуть щось простіше. Або, якщо купили сукню, то хочеться — блузу. Якщо купили жінці, то хочеться чоловіку, а можливо, всю сім'ю вдягнути. А є такі приклади — у нас є один шалений клієнт. Він сам за походженням індус, займається аграрною справою в Україні. Він викупив, мабуть, весь модельний ряд чоловічих вишиванок, обдарував своїх друзів і постійно нас стимулює: "Давайте нові моделі". Я за голову хапаюсь, боже, що таке ще цікаве придумати, щоб йому сподобалось. Так що наші клієнти здебільшого стають постійними і це дуже радує.
А як щодо французів? Ви говорите, що вони були вражені, чи носять вишиванки в повсякденному житті?
Ну, не так, щоб масово, але нам вдалося покласти початок, вдягнути французів у вишиванки. Наші речі зараз представлені в українському бутику в серці Парижа. І ми знайшли перших шанувальниць, які шалено щасливі мати такі брендові речі у своєму гардеробі. Наприклад, мер міста, який нам допомагав, шалено допоміг мені і моїм дітям. Ми йому подарували на знак вдячності вишиванку, так от, на кожен привід, на кожне свято, яке стосується України, він завжди вдягає цю вишиванку і ним захоплюються всі навкруги. Тому що для французів це достатньо сміливо вдягнути такий яскравий колоритний одяг на подію. Філіппе Робійо взагалі яскрава особистість. Він не побоявся нас прийняти і простягнути руку допомоги українській сім'ї. Ним захоплюються ним, бо не кожен мер таке робив.
Два роки поспіль ви відзначали День Незалежності України за кордоном. Чи можете пригадати, що ви робили в ці дні?
Ми вивішували прапори, виходили на маніфестації. І я б наголосила на тому і просила би всіх українців дуже активно брати участь у подібних заходах. Тому що, на жаль, переважна більшість українців відсиджуються там, можуть забути про те, що Україна в біді, вона кожного дня потребує допомоги. Якщо не донатиш, то принаймні вийди на маніфестацію, візьми прапор в руки і покажи, що ти українець. Виходять завжди свідомі. Звичайно, за ними підтягуються і інші люди. Але це красиво, коли на другий рік війни у всіх великих містах Франції були масштабні маніфестації, багато українських прапорів, і французи побачили, що ми дуже єдині. Навіть за кордоном ми єднаємось і підтримуємо нашу країну.
Як відзначаєте День Незалежності цього року?
Для мене Україна — це незалежність, наша ідентичність, і головне, щоб хлопці на фронті встояли. Головне, щоб Україна була, щоб ми добили нарешті цього клятого ворога і були по-справжньому незалежні.
Інтерв’юерка – Вікторія Пожар
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
