Черкасець Артем Манько — срібний призер Паралімпіади-2020 у Токіо, багаторазовий призер чемпіонатів світу з фехтування на кріслах колісних на шпазі та шаблі, представлятиме Україну на Паралімпійських іграх у Парижі.
Там збірна України виступатиме з 3 по 7 вересня.
Як готувався до змагань, що мотивує та приносить удачу — в інтервʼю Суспільному.
Артеме, це друга Паралімпіада, бо у Токіо-2020 був дебют, де ти став срібним призером. Чим відрізняється підготовка до нинішніх змагань?
Перед Паралімпійськими іграми у Токіо, в Україні не було повномасштабної війни і я нормально проживав у своїй державі — мав змогу нормально тренуватися з усією командою. Також їздив у Миколаїв на три тижні та тренувався зі своїми персональними тренерами. Цього разу такої можливості у нас не було, тому працюємо трохи по-іншому. Уже два роки я проживаю в Німеччині та тренуюся в основному з їхньою збірною. Проте досить часто проводять збори з нашою командою в Україні або Польщі, і я до них доєднуюся. Нас підтримує Міністерство молоді та спорту і намагається зробити все для того, щоб ми мали змогу нормально тренуватися у своєму ритмі, у своїй зоні комфорту.
Як ти ставишся до таких змін?
У моральному плані — важко, тому що розумієш, що в Україні все-таки війна і ти міг би робити щось інше. Можливо приносити більшу корить для суспільства, для воїнів, але займаєшся спортом і представляєш країну в іншій сфері. Я не можу сказати, що це як спортивний фронт, як постійно заявляють по телевізору чи десь ще, бо це не так. Фронт — це там, де воюють. А у нас спорт як спорт, але ми намагаємося всіма силами також прославляти нашу країну в тій справі, якою ми займаємося більшою частиною нашого життя.
Що найбільше запамʼяталося на минулій Паралімпіаді?
Звичайно, срібна медаль, яку я тоді виборов. Шкода, що не золото, я мав величезні шанси на перше місце, але не зміг психологічно перелаштуватися після паузи, після половини бою. Тоді тренер мого опонента підійшов до нього і сказав якісь слова. Тоді спортсмен гарно перевантажився і переміг мене, за що йому велика повага. Також запамʼятався бій з моїм колегою Андрієм Демчуком за вихід в цей самий фінал. Ми одне одного знали вже досить довго. І було дуже важко, адже це були такі ігри розуму — хто кого "переламає" в психологічному плані.
Чи змінилося ставлення суперників з інших країн до українців через війну?
Так. По-перше, коли тільки це все почалося, багато спортсменів з інших країн написали мені особисто і нашим тренерам, та запрошували приїхати до них додому і тренуватися з ними. Також спортсмени нас підтримували усіма своїми можливими способами, наприклад, публікували антивоєнні дописи в соціальних мережах. Або просто словами чи, навіть, фінансово. Тож до нас почали ставитися, мабуть, трошки краще, ніж це було раніше. Думаю, саме це сприяло тому, що росіян не допустили на майбутні змагання тоді, і вони навіть не з'являлися в нашому полі зору.
Яка твоя думка щодо того, що росіян допустили до участі цьогоріч?
Чесно, не розумію, як допустили. Багато буде виступати, не тільки росіяни, а ще й білоруси — здається, їх буде аж 98. Я називаю їх просто нейтральними суб'єктами. Для порівняння, в Олімпійських іграх брали участь лише троє-пʼятеро таких. Це кричущий випадок, важко щось коментувати, бо це жахливе рішення. Їх там буде така велика кількість, щоб просувати свої наративи. Мабуть, Міжнародному паралімпійському комітету начхати на це. Слава Богу, в нашому виді спорту — у паралімпійському фехтуванні, не буде ні одного такого суб'єкта.
У тебе є якийсь ритуал перед тим, як починаєш фехтувати або річ на удачу?
Якогось спеціального ритуалу перед тим, як вийти на двобій проти суперника я не маю. Просто якось вдихнути-видихнути, повторити собі: "Ти можеш", і викластися на повну. А от речі для удачі маю. Я завжди з собою вожу на змагання та збори своїх двох, скажімо так, талісманів — мої м'які іграшки, які в мене були завжди. Невеликий собака в мене був фактично з мого народження, а свинка десь з пʼяти-шести років. І вони завжди зі мною: з ними сплю, і, навіть, натираю їм вуха. Можливо, це якось приносить мені трохи удачу. Проте в забобони я не вірю — вважаю, що все, що робимо залежить від нас. Ми самі творці своєї долі.
А як ти справляєшся з хвилюваннями?
Я намагаюся не справлятися, адже це якась невеличка частинка підготовчого процесу. Мабуть, це невіддільна частина життя будь-якого спортсмена — якесь хвилювання перед боєм, це те, що дає наснагу. Бо коли перестаєш це робити, то перестаєш бути спортсменом.
Що потрібно спортсмену, щоб успішно виступити на змаганнях?
Думаю, не існує жодного секрету чи рецепту успіху або рецепт успіху. Для кожного спортсмена це якась унікальне поєднання хвилювання, тренування, відпочинку, підтримки від сім'ї, друзів, команди, тренерів. Я не можу відчути на 100% що саме мені потрібно для перемоги, це дуже важкий процес — у єдиноборствах, де ти віч-на-віч завжди з новим суперником. Проте для мене найскладніше в змаганнях — боротьба з самим собою, а саме переконати себе в тому, що можеш, що ти сильний.
Ти представлятимеш Україну на Паралімпійських іграх у Парижі. Де та як нині тренуєшся?
З 27 серпня я з командою переїхав у Паралімпійське селище і вже тут підтримуємо свій моральний та фізичний стан до початку змагань. До цього я був в місті Сарбур, це в Франції. А також перші два тижні серпня в Києві, де проводили тренування. Зазвичай на зборах маю одне або два тренування на день: уранці до обіду і після обіду до вечора. В основному тренування тривали десь дві або дві з половиною години, але бувало і до трьох. Я не можу сказати в деталях, як це відбувалося, бо план у тренера завжди різний. Це можуть бути якісь бої, робота в парах, відпрацювання уколів на мішені. Наприклад, було так: вранці — персональний урок з тренером і декілька боїв, а ввечері робота в парах. Тобто не менше, ніж пів години працюємо одне з одним над визначеними прийомами.
Чого очікуєш від виступу на Паралімпійських іграх у Франції?
Я очікую хороших боїв, а також чекаю від членів команди, що вони покажуть результат і вищу майстерність у фехтуванні. Не можу сказати, чого я очікую від себе, бо все це все залежатиме від мого настрою та самопочуття за декілька днів перед змаганнями. Буду робити все, щоб він залишався позитивним. А от джерело мотивації у мене змішане: хочу вибороти перемогу для себе, родини, усієї країни та команди. Найбільшу підтримку я отримую від рідних: батьків, дівчини, бабусь та дідусів, а також друзів. Думаю, що сім'я – це одне з найважливіше, що взагалі є в нашому житті й те, що треба максимально берегти. Рідні дають якісь свої настанови, кажуть, що пишаються і що я зможу.
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
