Черкасець Володимир Руденко був рік й 11 місяців у російському полоні — за той час ні разу не бачив сонця, щодня його катували. Із січня 2024 року, відколи повернувся додому, й донині — на реабілітації.
Розповів, що хоч у неволі нічого не знали, але вірили, що Україна бореться. Напередодні Дня Незалежності — історія Володимира Руденка.
Звільнений з полону пан Володимир під час знімання сюжету вперше за два роки в руках тримав сімейний фотоальбом. Та рідні не лише на світлинах — поруч донька, дві онучки та сестра.
"Я перше що хотіла, так це відчути його — помацати тактильно", — розповіла сестра Юлія Скічко.
Відчути Володимира, як зазначила пані Юлія, рідним вдалося у лютому 2024 року. Тепер врешті є нагода разом згадати колись безтурботні часи, наприклад, про рідне черкаське море — Дніпро, яким Володимир Руденко марив в полоні:
"Оце дійсно вперше за майже три роки, намочив руки в Дніпрі. Раніше я був головним щукарем. Ловив рибу. Є фото, де я зі своїми племінниками".
15 років пан Володимир жив у Росії та мав там свій бізнес. Проте з початку війни, у 2014 році, повернувся в Україну, аби стати на захист держави.
"Тоді служив у 25 окремій парашутно-десантній бригаді, але у 2017 році я звільнився. Отримав там травму та й думав, що Батьківщину врятував", — згадав пан Володимир.
Згодом чоловік вирушив на заробітки за кордон, та повернувся на другий день повномасштабної війни:
"Буквально за декілька днів відправився на Донбас. Коли я потрапив у полон – у мене в одному бої загинув весь взвод, окрім пʼяти людей. Тоді пішов у розвідку, в перший населений пункт і зі стрільбою, з усім — я потрапив у полон. Опісля літаком ІЛ-76 доставили у Курськ, там я сидів у місцевому СІЗО. І тоді почалося пекло".
Зі слів Володимира, розповісти все про те пекло не може, проте деякими спогадами поділився.
"Нас били кожен день — по три рази на день. Коли повернувся, то мав вагу в 65 кілограмів — я ходити не міг. Уся їжа на день — три шматки хліба і третина кухля того, що звалося чаєм. Також ми були в закритому приміщенні, і звідки нас пʼять разів виводили в інше місце, бо воші заїдали вже всю вʼязницю. Ми навіть у тюремний двір не могли дивитися, бо для цього вікна позабивали. На нас нацьковували собак і сміялися з цього. Лікарів, які приходили, ми називали «доктор смерть, бо їм було дуже смішно, як нас б’ють", — пригадав військовополонений.
У полоні було постійне відчуття голоду, проте ніколи не полишала віра, розповів Володимир Руденко:
"Засинаєш і думаєш, коли тобі дадуть ці три шматки хліба. Ми нічого не знали про те, що відбувається на фронті: хто і де воює, чи Україна жива-нежива. Але якимось чином, ми знали що Україна бореться. Ось що означає віра".
На руці у Володимира — жовто-блакитний оберіг, який одягнув 31 січня 2024 року. Саме тоді чоловік повернувся додому під час обміну:
"Оцей браслетик я не знімаю. Памʼятаю, як падав на ту землю — не плакав, а ридав. Усяке було в моєму житті, але скільки я не плакав за весь свій час".
Опісля реабілітації чоловік приїхав до Черкас. І хоча набутися з рідними ще не встиг, та зміни один в одному вже бачать.
"Донька стала самостійною жінкою, рішучою, більш відповідальною, ніж раніше. У неї є активна громадянська позиція, що я дуже заохочую", — поділився пан Володимир.
Зі слів доньки Анастасії Племінник, батько багато переосмислив:
"У тата відбулася теж така переоцінка відбулася всього. Узагалі у нього такий характер непохитний, але зараз він став більш мʼякий та більше дослухається", — пояснила донька.
Та й мрії у пана Володимира, не такі як раніше:
"Мати будинок у тихому місці, десь на річці Рось і завести своє господарство — отака в мене мрія зараз".
А ще — щоб звільнили усіх побратимів. Зупинити ж знущання з українських полонених просить весь світ. Щодо цього пан Володимир звертався й до ООН:
"Допоможіть їх звідти звільнити. Кожен день — це шматочок смерті для всіх хто там".
Надсилайте новини про події з життя на Черкащині
