"Я там, де повинен захистити людей", — цю фразу останньою почула мати військового льотчика з Черкащини Євгена Лисенка. Він загинув на Житомирщині 9 березня 2022 року у повітряному бою з російськими винищувачами. Міг катапультуватися, але спрямував свій літак у чисте поле, відвівши від села. Йому було 27.
Ще малим Євген зібрав власне летовище задовго до рішення бути пілотом, пригадала мати Світлана Лисенко:
"Він побачив, продавався такий набір: журнал і літачок. Узяв його в руки. І дивиться на літачки захопленими очима. Не було такого разу, щоб не сідав, не перебирав їх. Сидів їх протирав щораз".
Та лиш колекцією не обійшлося. За плечима сина – військовий ліцей та авіаційний інститут.
"Коли в нього був перший самостійний виліт, він був у такому захваті. А коли мав допуск до висоти, він говорив коли на вулиці гроза, і дощ і хмарно, ти вилітаєш з-над хмар, це взагалі така краса, бо там над хмарами світить сонце і ти, каже, просто милуєшся цим краєвидом", – розповіла пані Світлана.
Світлана Лисенко уявити не могла, що мирні краєвиди одного дня зруйнує ракетна загроза. З початком повномасштабного вторгнення Євген став на захист повітряного простору України. Відтоді кожна тривога для неї прирівнювалась до бойового вильоту:
"Ми через кожну годину переписувалися. Якщо він не написав цю годину мені, він написав батькові. Коли починалася тривога, я не знаходила собі місця, бо розуміла, що льотчиків піднімуть у першу чергу".
9 березня 2022 року звістки від сина так і не дочекалася:
"Останній раз я написала йому о 16:12. Заглянула: немає відповіді, потім до чоловіка в телефон: немає. Я йому знову пишу: Женічка, Женічка, не відповідає, а о 19:40 написала Каті. Я вже не могла знайти собі місця. Я, напевно, розуміла".
У той день Євген загинув у повітряному бою на Житомирщині. Він підбив російський літак. А коли удар російської авіації влучив у його "МІГ", він не катапультувався над селом, а продовжив політ та спрямував літак у поле:
"Перша хата, куди Женя мав би орієнтовно впасти, належала родині з дев'ятьма дітьми. Мало того, що усе по селу горіло б, але там, як вони розповідають, він врятував дуже багато дітей і людей".
Наскільки бракує Євгена, Світлана Лисенко не може описати словами. Однак поруч з безмежним відчуттям втрати, мати героя відчуває таку ж гордість за сина:
"Дуже хочеться, щоб люди оцінили не тільки Женін подвиг, усіх молодих людей, які ціною власного життя захищають країну. Як мені боляче не є, але не соромно від того, що не втік, не сховався, а врятував".
На згадку зберігає його ліцейний кітель та капітанську форму:
"Це частинка його, я навіть не хочу її прати, бо це енергія його тут є".
Своєю усмішкою син тішить Світлану навіть зі світлин. Мати героя згадає останню зустріч:
"Останній раз ми бачили його 23 лютого. Складно, ну я розумію, що він знав більше ніж ми, чим ми думаємо, чим нам би хотілося. Тому що він нас проводжав на поїзд, тричі повертався і казав: "Мама, ви в нас найкращі, я вас дуже люблю. Уже вийшов із потяга, і потім знов обернувся, і знову обіймає: я хочу, щоб ти знала, ти в мене найкраща.
Чималої наснаги жити далі матері героя України додає підтримка побратимів Євгена:
"Я знала, що на нього говорили "Батя". Я не могла зрозуміти, чому. Тому що вони говорили, яка б ситуація не сталася, "Батя" все вирішить".
За розраду й онуки – діти Жені Ліза та Єгор. Утім, додала Світлана, вона щодня розмовляє з сином, хоч він і не поряд, вбачаючи нагадування про нього в знаках природи:
"Якось сидимо з чоловіком біля нього: я з однієї сторони, він з другої, і сів йому метелик на руку. Я повертаю голову, він так рукою махає, а він сидить, він з нами".
Маєте новину про події з життя на Черкащині? Надсилайте сюди
Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України
Дивіться нас на YouTube: найцікавіші новини Черкащини та України
