Черкащанка Світлана Погрібна працює на залізниці 19 років, сім з яких — провідницею. За цей час вагон став для неї другою домівкою.
Суспільному розповіла: вона зустрічає пасажирів, стежить за чистотою та дбає, щоб у вагоні було тепло, а коли в дорозі повітряна тривога — виводить людей із вагона.
Поки на вулиці ще темно, провідниця Шевченківської вагонної дільниці Світлана Погрібна зустрічає перших пасажирів. Пані Світлана розповіла: за час поїздки вагон стає домівкою, а пасажири — рідними.
«Ми перебуваємо у вагонах 24\7, тільки виходимо, коли є небезпека, повітряна тривога, а так, ми перебуваємо у вагонах, це наша друга домівка».
Є в цій роботі й те, чого пасажири часом не помічають, розповіла пані Світлана. Окрім прямих обов'язків, провідники мають дбати про їхню безпеку під час тривог. Пригада: на День прапора дрони атакувати потяг, який прямував в Одесу. Тоді ніхто не травмувався, людей далі довозили автобусами.
«Нині у людей змінився настрій стосовно подорожей, через те, що евакуація. Якщо ми евакуюємося, вийдемо, відійдемо від вагонів не менше, ніж за 200 метрів, воно все пролетить — ми назад садимо людей у вагон і поїдемо далі».
Та найулюбленіша частина роботи — вітання з пасажирами.
«І коли виходять, вони дякують з посмішкою, кажуть, що було приємно подорожувати з вами. Тоді ти отримуєш задоволення ще більше. Коли з тобою їдуть добрі люди, такі щирі».
Найважчими за всі 19 років роботи на залізниці пані Світлана назвала рейси на початку повномасштабного вторгнення.
«Ми не знали, куди їдемо, коли приїдемо. Поїзда ходили неграфікові. Вивозили ми людей. І Львів це був, і Трускавець, і Ужгород. Забирали ми людей, де затребуваний був поїзд. А спочатку повномасштабної війни ми взагалі їхали на Маріуполь, але ми туди не доїхали. Ми доїхали до Запорізької області і повернулися назад. І почали евакуювати людей — 16 діб вивозили. Залізниця дуже багато перевозила людей. Здається, понад чотири мільйони».
Світлана Погрібна пригадала:
«Люди їхали в нас в тамбурах, люди їхали в туалетах, у вагонах було по 12-10 людей в одному купе. Тоді всі мовчали більше. Не було такого. Ми їхали із світломаскуванням, без світла у вагонах, темнота».
Але попри довгі зміни й труднощі, пані Світлана не вважає свою роботу лише обов'язком. Розповіла, що її залізнична романтика — у краєвидах за вікном та розмовах із пасажирами.
«Романтика начинається з того, що коли ти вже зробив роботу: роздав чай пасажирам, білизну, і дивишся просто у вікно, і там щось десь побачиш. Там до тебе прийшов хтось, тобі якусь життєву розказав історію, і ти спілкуєшся з людьми. Оце є романтика».
