Жителька Христинівки Діана Лемещук понад тридцять років тому втекла з родиною із окупованого Грозного та побудувала нове життя на Черкащині.
Діана Лемещук Суспільному розповіла: тікала від однієї війни, нині чекає чоловіка Андрія з іншої.
У пані Діани двоє доньок — Вікторія та Софія. В'язання — одне з їхніх улюблених занять:
"Відео вони люблять знімати і придумувати якісь концерти. Так ми проводимо час. Вони придумують якісь сценки, запрошують мене, і я сідаю, як глядачка".
Поки доньки дорослішають, вона виконує роль і мами, і тата, оскільки чоловік на фронті.
"Важко без чоловіка трохи, тому що він для них був авторитетом. Я менший авторитет. Може, я не можу так більш грубіше бути чи якось більше настояти на своєму. Вони трохи з мене мотузки крутять".
Діана Лемещук з доньками. Суспільне Черкаси
Нині милується спільними світлинами та чекає чоловіка додому. Сама ж бачить війну вдруге. Вперше, у 1994 році, зустріла її у рідному Грозному.
"У мене батько — уродженець тої республіки, мама у мене — українка. Вона в дитинстві ще з батьками переїхала туди, там вони жили, там я народилася. Було все добре. Коли почалась війна, коли Росія напала на моє рідне місто, ми звідти поїхали. Їздили БТРи з озброєними людьми. Це такий яскравий момент, який я пам'ятаю, це БТР і люди з автоматами сидять".
Ті події перегукуються з сьогоденням, додала жінка.
"У нас квартира була на третьому поверсі. Після нашого від'їзду від будинку лишилися нижні три поверха. Люди, наші родичі, які там лишилися, вони в підвалах сиділи, виходили через живий коридор. Один раз випустили людей, другий раз — розстріляли. Вони напали, вбивали, грабували. Все те саме, що і зараз роблять".
Вже на Черкащині будували життя з нуля.
"Зважували, але зрозуміли, що треба рятувати дитину свою і себе. Так, було важко, коли ми приїхали сюди. Маленьке містечко. Батьки звикли жити в місті. Тато завжди хотів повернутися. Бо це його рідне. І я зараз можу сказати, болить серце за те, що там, але рідне тут".
Родинні фото. Суспільне Черкаси
Відтоді, додала, вдома не була, та поїхати туди мріє.
"Я досі думаю, що цей режим їхній паде, все буде добре. І ми колись як туристи туди поїдемо. Ми коли ще приїхали сюди, то родичі, які були тут, казали, ви не переживайте, ви приїхали в безпечне місце. Тут війни не буде ніколи в житті".
Та очікуване не справдилось. Попри це тепер має омріяну сім'ю та коханого чоловіка.
"Мріємо хоча б про відпустку. Хоча звикаєш до цього темпу, коли його немає, а тоді він приїжджає у відпустку. Воно все перестраюється, і тоді важко відпускати. Знову. А так от, наче вже звикли, це все стало на свої рельси, ми якось ідемо так".
