"ЗСУ тримають оборону попри логіку й прогнози", — стверджує командир зведеного підрозділу черкаської 118-ї окремої механізованої бригади Микола Сташук. На передовій він з 2014 року, пройшов шлях від стрільця до начальника відділення управління розвідки бригади. Виконував бойові завдання в районі Щастя, Попасної, Бахмута. Нині керує батальйоном безпілотних систем. Говорить, найбільша нагорода для нього — це мінімальні втрати на полі бою.
Чому ветеран "Айдару" готувався до партизанської війни, як працює сучасна розвідка та які військові операції спантеличили російську армію — він розповів Суспільному.
Розкажіть про ваш бойовий шлях від АТО і до сьогодні?
Бойовий шлях почався в Айдарі в 2014-2017 роках. Це Луганська область. Оскільки це був батальйон територіальної оборони, люди з Майдану, з самооборони, наш підрозділ стояв саме в місті Щастя Луганської області. Там була така позиція "фасад". Я вам чітко скажу, якби тоді Збройні сили були б в тому стані, в якому вони зараз є, АТО закінчили б до кінця вечора. Повністю звільнили б територію. До 2022 року ми готувалися до війни. В нас розвід-диверсійна група була: це побратими, які нагороджені, відзначені. Це Дарій, це Малий. Були люди, які загинули. На тих позиціях ми простояли півтора року. Вже з 2022 року це була Попасна. Ми приїжджаємо зі зведеним підрозділом, зі 156-м батальйоном 118-ї бригади.
Чи був досвід з АТО корисним особисто для вас в ході повномасштабного вторгнення?
Перший досвід в АТО — ми попали в оточення. Пробитись треба було до Луганського аеропорту. Тоді були сепаратисти і чеченці. Ми три дні були в такому оточенні під сильним вогневим впливом. Я цивільна людина, тому я тільки тоді зрозумів, що таке насправді Збройні сили. Коли по телефону я сказав, в якому ми квадраті, і прилетіли літаки, відпрацювала артилерія. Я розумів, що в нас є засоби, але ми могли покластися тільки на контрактну армію, це десантники. Я вважаю, що вони єдині були професіоналами. В той момент це був третій полк, спецпризначенці. Я зрозумів, що я нічого не розумію про війну. В бойовій ситуації людина себе веде зовсім по-іншому. І найгірше, коли командир впадає в ступор, і від цього люди можуть загинути. Що таке воїн-професіонал? Це людина, яка свою справу робить кожного дня постійно. Якщо ви зі зброї не стріляєте кожного дня, то повірте, коли ви її дістанете — прострелите ногу. Коли для вас це інструмент, тоді це зовсім по-іншому. Тому професіонали повинні так і працювати. У 2022 році я вже готувався до партизанської війни, як у холодноярців.
Вас призначили командиром взводу розвідки 22 лютого 2022 року. Це такий збіг обставин, чи ви знали, що буде війна?
Ні, війна почалася не так. ТрО планувалась перед війною, що це буде ветеранський спротив. Тобто вони повинні були ставати всі в стрій в ТРО. І тут "Національний корпус" дуже цим займався, але коштів ніхто не спрямовував. Ніхто не вірив, що війна буде, всі готувалися до шашликів, на "Національний корпус" дивились, як на д*білів. Чим далі від війни відходили, вже в 2020 році нам ветеранам казали, що "ми вас туди не посилали, ви туди ходили за УБД". Хто хоче зараз війни? В Черкасах все дуже чудово, я радий, що в Черкасах отак. Бо в мене тут сім'я, вона ніколи не виїжджала звідси. Я вважаю, що ми робимо щось там правильно, якщо в Черкасах може бути мирно. І вважаю, що Збройні сили саме для цього. У 2022 році я був сержантом, стрільцем 4-ї роти 156-го батальйону. Але бойове розпорядження на мене виписувалося. Я прийшов, кажу, пане командире, ось у мене є 15 людей, ми хочемо їхати воювати. І нам виписують бойове розпорядження. Ми сказали, що ми розвідка, в нас є засоби для знищення. І вже тоді в мене був один третій "Мавік-3", це було потужно, коли ти можеш тихенько побачити, де ворог, і зробити засідку. У 2022 році чисто, красиво працювали артилерія, джавеліни. Тобто ми дивились інструкцію в ютубі, як джавеліном користуватися. Коли вже сказали, що почалася війна, всі поперли паніку робити, знімати гроші, заправляти машини і штучно створювати чергу. Я розумів, що держава готувалася явно не до війни, а до шашликів. Тому не було на кого розраховувати. Якщо зі мною щось станеться на цій війні, то це буде стосуватися тільки моєї сім'ї.
Моє життя безцінне для моїх рідних, а для мене найцінніше — це моя сім'я. У мене є товариш, який живе за Луцьком, і в нього є будинок в селі. Він пропонував: "Твоя сім'я може в будь-який час, коли тобі завгодно, бо це вільний будинок, приїжджати і жити"». Вони не їхали, були готові, чекали, як будуть розвиватися події, в яку сторону рухатися, бо звідки зайшли росіяни, їх точно не очікував.
Ви пройшли шлях від "Айдару" в 2014 році до командира батальйону у 2026 році. За цей час, на вашу думку, як змінилося ведення бойових дій і ваше сприйняття війни в цілому?
Всі, хто прийшов у 2022 році в перші дні — це були люди, які свідомо приймали рішення, це були добровольці. Я просто казав: ми їдемо на бойові, і людина казала: "Я їду з вами". Кожен, хто їхав, був готовий загинути. Але коли ви повоюєте там пів року, зрозумієте, що на ейфорії завтра війна не закінчиться. Ми втратили дуже багато хороших, якісних людей, цвіт нації. Я вважаю, що найцінніше в Збройних силах — це бійці. Кожен командир нашого підрозділу — це лідер, який веде за собою особовий склад. Поки йде війна, всі воїни повинні бути на бойових. Треба берегти людей. Ми можемо втрачати територію, але реформа без нормальних людей не буде в нашій країні. Тому війна дуже сильно змінилась, коли ми побачили, що людей треба берегти, ми почали шукати методи. У 2022 році ми вже дивилися в напрямок безпілотних систем. У мене був здоровий дрон "Кажан", думаю: все, зараз причеплю таку велику бомбу, полетимо і будемо бити орків. Старлінк дав нам дуже багато можливостей, якщо ти зацікавлений в тому, щоб не людину не відправляти ногами, а відправити дрон. Для мене особисто життя людське безцінне. У нас навіть люди з інвалідністю є потужні, на протезах снайпер, який втратив ногу, він потужний інструктор, мегапозитивний менеджер, який може побудувати команду, який відповідальний.
Ви сказали, що брали участь у боях під Попасною. За інформацією Головного управління розвідки України, є перехоплена розмова про те, як вагнерівці брали в полон українських військових. Ви бачили, що там відбувалося?
Тоді гинув цвіт нашої нації, це були кращі хлопці. Дуже багато в 156-му хлопців і частина бригади, вони попали фактично, бо туди приїхали саме вагнера, і вони перли такою навалою, були злагоджені, вони були в Сирії. Тобто це люди, на яких кров, вони знають, що вони роблять. Коли людина вже після перших бойових — відчуття притупляються, просто ти вже до цього звикаєш. Для тебе постріли зброї — це нормальна річ: ти адаптуєшся і ти контролюєш ці процеси зовсім по-іншому. Що відбувалося тоді? Паніка, хаос. Я вам скажу, що конкретно група "Бізона", яка зайшла в наш підрозділ, вона заходила саме виручати 156-й. Я вважаю, що треба було просто робити додаткові рубежі, готуватися. Розумієте, коли втратили лінії оборони, які були в 2014 році, це були самі потужні лінії. Дуже багато в полон попали. Ми працювали тільки як розвідка. Нас прикріпили до першого механізованого батальйону 24-ї бригади. І ми провоювали з ними аж до вересня чи жовтня місця.
В одному з інтервʼю ви розповідали, що коли українські підрозділи виходили з-під Попасної, то ви лишилися і виконували далі бойові завдання. Це був наказ? Чи ви відчували, що ви маєте лишитися?
Там є відео, яке ми записували складом нашого підрозділу, який був під Попасною, де ми просимо пана Президента не виводити нас, що ми забезпечені, у нас вистачає зброї, що це неправда, що в нас немає засобів. В нас було всього достатнього, бо ми готувалися до війни. Біда багатьох командирів, які стали на початку війни, вони не мали досвіду управлінського, вони були призначені. Це біда армії. Коли людина виросла не із солдата, не з командира відділення, вона відірвана від реальності. Можна командувати людьми вперед, назад, але це не працює в бойових умовах. Тебе або поважають, а поважають тебе будуть, коли тобі дивляться в спину. Там в мене є відео, де зі стінгером ми полюємо за вертольотом. Нас було мало, але ми були дуже ефективні: у нас були міномети, трофейний "Камаз", псковські десантники — все було красиво.
Ви працювали в "сірій" зоні чи заходили на вже окуповану територію?
Вважаю недоцільним відправляти свого розвідника, ризикувати людиною. Коли я ставлю людині завдання, я розумію, що це завдання може бути в один край, розумієте? Хай дають своїм дітям накази, хай самі йдуть. Я не дам людям наказ, куди сам не піду ногами. Справжній командир, він заїхав, забрав людей особисто, вивіз людей, вивезли майно, залишився один хамер застряг, командир залишився з одним бійцем, замаскував хамер, пилку принесли на дроні, замаскували, дочекались дві неділі погоди, підтягнули хамер і виїхали, броньований хамер, бо він новий, бо він нам життя рятує. Хлопці отак працюють. Оце справжній командир, оце людина, відзначена державною нагородою. Робляться героїчні вчинки — дивишся, це цвіт нашої нації.
Ви говорите, що починали із безпілотника "Кажана". За цей час як видозмінювалися дрони? Що вони зараз можуть робити?
Наприклад, дрони десь плюс-мінус працюють в районі 15 кілометрів. Чим більшу Ви вагу почепите, а ви можете і 20 кілограмів підняти, тим швидше він буде висаджувати акумулятори. Ви можете летіти, а у вас зустрічний потік вітру. Відповідно, він зовсім по-іншому летить. Якщо збирався 15 кілометрів пролетіти, а зараз бачу, що 11 долечу, і в мене батареї не вистачить додому. Тому він може аварійний скид зробити. Це якщо бомбувати.
Як щодо безпілотників, які запускають росіяни, і в тому числі не лише на фронті, а й по цивільному населенню на території України? Чому російські дрони долітають до Черкаської області?
Вони вже роями літають. Зараз найбільше в прифронтовій зоні їхні дешеві дрони літають, вони можуть запускати їх масово. Я зазвичай питаю людей: а що ви зробили, щоб вони не літали? Навіть в Черкасах. Наш підрозділ проводить вишкіл для молоді. Ми розуміємо, що якщо не виховуємо сьогодні молодь на завтра, то завтра не буде кому воювати. І саме молодь — це те, що треба готувати зараз. І та молодь повинна вже тут літати і вже тут робити свою безпеку в своєму місці. І це можна зробити дуже легко. Ви знаєте, скільки готується юнармія? І хто така юнармія? Це все молодь окупованих територій. І це буде юнармія застебнута на останню лямочку, повірте мені. І зайдуть профі, яких вже з дитинства там качають. Розумієте? Через три роки тут буде 15 мільйонів. Хтось щось скаже? Ніхто. Живуть в сюрреалізмі. Якщо людина тут живе, в цій країні, і ця країна для нього бізнес, він на ній бабки заробляє, а живе в іншій країні, то це якби сюр, розумієте? Нічого не змінилося. Історія України в зрадництві, в розбраті і так далі. Війна йде, але зараз, коли хтось заробляє на цьому кошти, а хтось останнє віддає, це як мінімум несправедливо. В мене все зав'язано на тих людях. Вже 2026 рік, вони кажуть, що вже потомилися. А я вам скажу: ніхто навіть не готується. Зараз мобілізують людей в 57 років. Дали б мені можливість набирати купу людей, яких просто неправильно мотивують і неправильно розказують, і вони б прийшли.
На вашу думку, чи переважають українські військові технології, технології росіян, чи все ж таки питання в їх чисельності?
Історія нашого зведеного підрозділу якраз це підтверджує. Ми воюємо попри все. Збройні сили воюють попри все: логіку, прогнози. Тому що тримається все чисто на патріотах. Щоб люди залишилися живі, треба навчитися там воювати і берегти.
Як безпілотні системи допомагають вашому підрозділу взаємодіяти з іншими родами військ, наприклад, з артилеристами? Як це відбувається?
Зараз самі безпілотні системи змінилися. Якщо в 2022–2023 роках крило коригувало артилерію, тобто в артилерії була своя аеророзвідка, яка для них давала координати. Коли мені кажуть, розвідку посадили в окопи, для чого? Я кажу, бо війна змінюється. Три місяці Ви не були на позиції, частоти змінилися на РЕБі, на дронах, вісім місяців на відновленні підрозділ, а потім батальйон викликають і на бойове завдання відправляють. І кидають тебе в обставини, в яких ти не орієнтуєшся. І от великі втрати відбуваються в таких моментах.
Які ваші критерії при відбору людей до підрозділу?
Коли ти з людиною пройшов великий бойовий шлях, він навіть щось зробив погане, у вас немає що йому сказати, бо ви з ним були там, де ні з ким іншим не були. В 2022 році для мене найбільшою проблемою було оформити людину, яка три місяці тому звільнилася з місця позбавлення волі, де відсиділа вісім років за те, що когось у юності вдарила, ну і от така от історія. Він приходить, каже: я хочу. Я кажу: ти розумієш куди? Він каже: так, розумію. Довелося дзвонити особисто генералу і казати, що військкомат категорично відмовляється брати людину. Людина ось готова їхати в бій, я ж не на кухню її беру, чи не на склад, правильно? Тому беремо всіх. Нема поганих людей, є неправильно використані ресурси або неправильно організована робота. Проблему в собі треба шукати командирам, не в людях. Командир – це людина, яка бере відповідальність. І в підрозділі точно так він повинен організувати все, щоб там були відповідальні люди. Коли у нас отримав поранення піхотинець, розвідник, і це був день, і це був дуже масований штурм, і ми розуміли, що якщо його зараз не вивезти з позиції, не евакуювати, то він загине або втратить кінцівку в кращому випадку. Бо там йде життя на час. Екіпаж "Банзая" був далі всіх, і у них був на позиції квадроцикл. І я розумію: є один варіант — швидко відправляти "Хамер-евак", який летить вже туди, назустріч йому. А на зустріч може "Банзай" вилетіти, чого противник не очікував. Бо тоді такі рухи не очікував точно. І він просто виїхав, під'їхав на позицію, до нього прив'язали скотчем бійця. Він виїхав у Сіверськ, перевантажив "Хамер" і іншим маршрутом вернувся на позицію. Його чекали назад вже на цьому маршруті орки. Вони розуміли, що була евакуація, пристрілялися туди і чекали. Тому отакі вчинки вам все говорять про все. Тому коли є така атмосфера і всі довіряють тобі, так легко воювати.
За виконання бойових завдань ви маєте державні нагороди, в тому числі орден "За мужність", орден Богдана Хмельницького. Яка нагорода є для вас найбільш вагомою і за яку операцію ви її отримали?
Так вийшло, що всі медалі були при президентові Зеленському, але саме "За мужність" медаль — це медаль "Айдара". Це мене нагородили, коли я був ветераном, подавали зі Спілки ветеранів. Ті нагороди — все це добре. Нагорода найбільша — мінімальні втрати людей. На цьому треба рухатись. Решта, вважаю, що держава дуже недооцінює хлопців. Чому? Тому що з 2022 по 2026 – це чотири роки. Та я б дав три ордена "За мужність" за кожен рік. І ще якусь за державну службу. Це чотири державні нагороди. Бо людина чотири роки була там. Це її життя, вона його втрачає, вона стирається. Розумієте, більшість людей, вони заходять, вони просто є хронічні болячки. В цьому циклі вони живуть. І тому вважаю, що молодь для них – це взагалі топ-варіант. Нам треба переходити на ізраїльську модель. Тому молодь, вона просто мілітаризована. Це нормальні речі. Якщо ми хочемо, щоб нас поважали, поважають тільки сильно. Ніхто не поважає слабкого.
Після завершення активної фази бойових дій думали, що будете робити?
Звісно. В нас стратегія із самого початку. Якщо в нас є молодь і в нас є підрозділ, то в нас є і ветерани. Це буде величезна частина цього суспільства. Якщо держава нічого не зробить, будете мати проблеми такі, що, повірте мені... Тому вважаю, що з побратимами треба працювати, їх не треба кидати. Молоді треба давати можливість зараз навчатися, рости, навчати їх, як бути правильним лідером. В нас все є. Треба просто брати і працювати. Якби всі працювали, було б трошки легше.
Для вас, як для військового з бойовим досвідом, що означає перемога України в цій війні?
Для мене перемога — коли не будуть гинути українські люди. Території — відносна штука. Якщо буде територія, а не буде людей, для чого вам територія? Я ж говорю, що в Росії не вистачає території? Вони шпарять сюди людей. Якби ми історію України знали чи вчили, ми жили довго під їхнім впливом, тому навіть не знаєш, яка та історія правдива, аж поки не починаєш брати чиюсь незалежну історію, або на країнах, які там литовсько-польські. Я вам скажу, що нічого нового тут не відбувалося. Це історія, яка відбувалася постійно на території України. Нам треба просто звикнути, що ми будемо так жити. Нам треба жити як Ізраїлю. Я вам скажу: це нормально, коли суспільство мілітаризоване. Людина, коли знає, що в будинку зброя, туди не полізе якийсь злочин робити. Бо якби на початку 2022 року в кожній хаті була зброя, де заходили росіяни, то вони б так далеко взагалі не дійшли.
