"Уже потім я дізналася, що 13 квітня було влучання КАБа в п'ятиповерхівку, де в підвалі був мій чоловік та його шестеро побратимів. Там не змогли розібрати завали".
Вікторія Забішна чекає на повернення безвісти зниклого чоловіка на позивний "Харків". Зв'язок з ним обірвався, коли він виконував бойове завдання на Донецькому напрямку. З того часу вона має мрію — аби коханий повернувся додому.
Про обставини зникнення чоловіка та життя опісля, Вікторія розповіла Суспільному.
Чоловік Вікторії працював інженером-технологом в міжнародній поліграфічній компанії.
"Потім, коли у 2014 році почалась війна, компанія пішла з України. Але чоловік працював і далі в поліграфії".
У кінці січня 2015 року чоловік Вікторії добровольцем пішов захищати країну.
"Починав солдатом, пройшов АТО. Потім звільнився і продовжив працювати в своїй сфері. Ще перед повномасштабним вторгненням він завжди казав, що буде продовження війни, і так просто АТО не закінчиться. Тому, щоб далі продовжувати боротися, він вирішив отримати звання офіцера. Він вивчився в університеті в Києві, отримав молодшого лейтенанта. Коли почалась повномасштабна війна, був в оперативному резерві. Тому зранку побіг у військкомат".
Як розповіла Вікторія, до такого рішення чоловіка була готова і не відмовляла.
"Мого чоловіка неможливо відмовити. Він дуже цілеспрямована людина, знає, чого хоче, і дуже сильно ненавидить ворогів".
Надалі із чоловіком вдавалося спілкуватися нечасто.
"Він інколи заїжджав — це було раз на три–чотири місяці, тому що він командир розвідроти, і в нього були такі моменти, коли треба було кудись виїхати по справах. З'їжджав додому, це були дуже короткі зустрічі. Один раз був у відпустці влітку 2023 року. А останній раз, у 2024 році, з кінця січня по середину лютого, він був на лікуванні, відновлював спину. Тоді ми бачилися останній раз, 16 лютого 2024 року".
Востаннє на зв'язок Харків вийшов 13 квітня 2024 року.
"Я тримала зв'язок з чоловіком зранку і ввечері. Просила навіть, якщо в нього не виходить, поставити плюсик. Плюсик — значить живий. 13 квітня зранку ми листувалися, написала йому: «доброго ранку», він відповів, як зараз пам'ятаю: «доброго ранку, моє кохання, все норм, ми працюємо". Це було останнє повідомлення о сьомій ранку. Ввечері я писала, але вже не відповів мені. Зранку я писала, ніхто не відповів. Я почала шукати номера частини, щоб подзвонити, номера побратимів. Але зі мною ніхто не хотів спілкуватися".
Потім Вікторії зателефонував побратим чоловіка.
"Перша думка була — це дзвонить чоловік, просто в нього щось з телефоном. Мені повідомили, що чоловік загинув, але його не можуть забрати, тому офіційно він безвісти зниклий. Я знаю від його хлопців, що коли він набирав людей у свою роту, він казав такі слова: «я не обіцяю, що ви будете живі, але буду намагатися у випадку чого вас повернути додому». Він повертав своїх побратимів, тільки його не змогли повернути. Вже потім я дізналася, що 13 квітня було влучання КАБа в п'ятиповерхівку, де в підвалі був мій чоловік та його шестеро побратимів. Там не змогли розібрати завали".
Нині Вікторія тримає зв'язок з родинами побратимів. Сили не опускати руки дає волонтерство та дівчата з майстерні.
"Я ще до цього всього працювала в майстерні «Кікімо». У нас є своя майстерня в селі. Ми плетемо маскування: сітки, полотна, кікімори. Збираємо кошти по соцмережах. І саме дівчата з майстерні мене тоді підтримали".
Також Вікторія доєднується до акцій "Не мовчи — полон вбиває".
"Єдине, я пропустила пів року, адже минулого літа зламала ногу і чотири місяці на милицях була. А зараз знову їжджу кожної неділі. І, знаєте, так боляче. Приїжджаєш кожного разу і бачиш нові обличчя".
Доєднується до акцій, адже знаходить там своїх однодумців.
"На акціях такі, як і я. Такі ж сім'ї, такі дружини, батьки, сини, доньки. Ми один одного розуміємо".
На честь коханого Вікторія зробила татуювання із його двома позивними: Харків та Кос.
"Кос — для своїх, Харків — для всіх. Набила таке татуювання, адже я кохаю свого чоловіка".
Разом із донькою Марією вірять у повернення коханого й тата додому:
"Мені важко назвати моє життя життям — це існування. Я чекаю його повернення. Я не знаю, чи можна вижити там. Дуже часто замислююсь, чи були вони ще живі, чи загинули одразу? Цього, мабуть, ніхто не дізнається ніколи".
Одного разу Кос/Харків прийшов до Вікторії уві сні.
"Наснилося, що він заходить у вхідні двері, повертається, я його обіймаю. І ще, я досі пишу чоловіку у вотсапі кожного дня. Розумію, що він ніколи не прочитає мої повідомлення, але пишу. Мені так легше".
Серед пам'ятних речей Вікторії — парний кулон:
"Це половинка серця — у чоловіка є такий же з драконом. Він подарував його мені у 2007 році, коли приїхав із відрядження із Китаю. У 2021 році я цей кулон загубила, а через два роки я знайшла його: лежав у дворі в нас. І я думаю, або чоловік повернеться, або його повернуть. Я це пов'язую".
З чоловіком спільно мали мрію, розповіла Вікторія:
"Ми з коханим мріяли разом виховувати онуків, і просто бути один одному опорою та підтримкою завжди".
