"Я з гордістю дивлюся на тих дівчат, які на рівні з хлопцями виїжджають у будь-яку погоду, стоять добу з мобільною вогневою групою та збивають дрони. Це вражає".
Юлія Журба на службу пішла слідом за чоловіком та вже майже три роки служить у Добровольчому формуванні Черкаської територіальної громади (ДФТГ).
Нині Юлія — начальниця стройової частини ДФТГ, також проводить тренінги для військових і цивільних. Про службу та як жінка може брати участь у здобутті перемоги, розповіла Суспільному.
Чоловік Юлії нині в складі військ Протиповітряної оборони захищає небо над Черкащиною. Стати доброволицею Юлія вирішила взявши приклад зі свого чоловіка. Далі, розповідь від першої особи.
На початку повномасштабного вторгнення він мене з малим (так Юлія називає сина - ред.) відвіз на захід України, намагався випхати за кордон, але я була проти. Сам повернувся, хотів потрапити у військо, але тоді ж не всіх брали. І, як вихід, — долучився до добровольчого формування. Проте вже через три місяці ми з сином повернулися в Черкаси. І я почала на блокпости возити їжу. Готувала її, возила, знайомилася, дивилася. Мені дуже хотілося теж служити, але чоловік був проти. Та потім, коли коханий став до лав ЗСУ, я зрозуміла, що вже шлях мені відкритий, і за покликом серця долучилася до добровольчого формування.
Чоловік, коли мобілізувався, був солдатом, а зараз офіцер, командир роти. Специфіка їхньої роботи — це протиповітряна оборона. Вони знищують російські повітряні цілі.
Я починала з посади діловода — формувала особові справи і подавала їх на укладання контрактів. Серед моїх обов'язків зараз — формування особових справ, укладання та розірвання контрактів, облік особового складу формування, накази, рапорти. Також у мене з'явилися підлеглі — також дівчатка. І тут вже стало трошечки складніше, тому що людина приходить, її потрібно навчити, все пояснити. Це більше відповідальності.
Я пам'ятаю, як тільки підписала контракт добровольця ТРО, до нас приїхав дуже крутий медик. Він проводив навчання з тактичної медицини. Перший раз в житті я закрутила тоді турнікет і мене це зацікавило. Я почала про це читати, дивитися відео, їздити на навчання. І потім в кооперації з Черкаським інститутом міста добровольче формування почали проводити вишколи для цивільного населення. Я з задоволенням туди долучалася.
До наших тренінгів долучаються й жінки, які згодом підписують контракт в ДФТГ. Приходять, навчаються, потім це їх зацікавлює. Хтось через рік після вишколів до нас приходить, хтось через пів року підписувати контракти. У нас є свобода вибору. Якщо людині не подобається паперова робота, вона має право собі обрати інший напрямок — інструкторка, зв'язківець, навідниця , кулеметниця , пілот дронів. Також є можливість пройти круте навчання в Черкаському інституті міста і стати сертифікованим пілотом FPV-дронів чи дронів-перехоплювачів.
До нас на навчання приходять люди різного віку. Не має значення скільки людині років, якщо їй це цікаво. Я бачила як горіли очі у дев'ятого класу, у хлопчиків, у дівчаток, і так само бачила очі, які горіли у бабусі, якій вже за 70. Це було цікаво, вона старалася, крутила той турнікет, хоч спочатку відмовлялася. Їй дуже сподобалося.
У тренінгах важлива і практика, і теорія. Мені подобається, коли люди ручками пробують, щупають, накладають турнікети, тампонують рани, проводять серцево-легеневу реанімацію. Коли ти бачиш, що людина пробує, потім в неї виходить, і вона приходить знову і знову, щоб закріпити свої навички, удосконалитися. Ти розумієш, що якщо опинишся з цією людиною в якійсь надзвичайній ситуації, вона допоможе, а не розгубиться, буде знати, що зробити.
Для військових деякі матеріали подаються більш глибше бо, відповідно, у них інша ситуація і інше оточення. Це, в основному, небезпечні зони, бойові дії, де треба діяти по-іншому. Цивільним знання, які ми даємо військовим, просто не потрібні і згідно із законодавством вони не мають права їх використовувати.
Ми з дівчатками стараємося тримати рівень. Ми їздимо на навчання в Київ, там ми обрали для себе організацію, яка займається навчанням. Хочемо ще потрапити на цікавий тренінг — домедична допомога тваринам. Люди ж люблять своїх улюбленців. А ще зараз наша головна дівчинка-інструктор, яка займається розробкою навчальних матеріалів, пише матеріал про домедичну допомогу дітям. Тому що надавати допомогу дорослому і дитині різного віку – це різні речі і треба знати нюанси. Тому хочу наголосити , щоб люди все ж таки знаходили час і можливість навчатися домедичній допомозі.
Повномасштабне вторгнення відфільтрувало моє оточення. Багато людей просто зникли. З ними все добре, вони живуть, але ми не спілкуємося. І, відповідно, в твоє життя прийшли люди, які розділяють твої цінності, яких ти називаєш побратимами, посестрами, з якими ти живеш ідеєю, намаганнями бути корисним. Я навчилася розуміти, що важливо, а що — ні. До чого варто прагнути, а на що вже немає сенсу звертати увагу.
У нас є дівчата, які займаються вишколами, є кулеметниці, навідниці, оператори дронів. Тобто — приходь, вчися, розвивайся. Я з гордістю дивлюся на тих дівчат, які на рівні з хлопцями виїжджають у будь-яку погоду, стоять добу з мобільною вогневою групою і збивають дрони. Це вражає. Я вклоняюся кожній жінці-військовослужбовиці, доброволиці, волонтерці і кожній, хто ухвалив рішення захищати і допомагати.
На запитання, про що мріє, Юлія посміхнулася та відповіла:
"Я хочу жити з чоловіком у горах, щоб у будинку був камін, щоб ми мали два добермани. І щоб до нас приїжджали внуки, з якими ми будемо няньчитися".
