Черкащанин Вадим Гученко пробув у російській колонії пів року. Там українських військових змушували вчити російські пісні, а кожен ранок починався із гімну Росії. У полон Вадим потрапив у ніч перед Новим роком, а додому повернувся на початку літа.
Про перебування в полоні та реабілітацію Вадим Гученко розповів Суспільному.
Вадим долучився до війська у січні 2024 року. Має звання – лейтенант. Саме воно, за словами Вадима, врятувало його та побратимів на бойовій позиції на Донеччині, коли росіяни впритул підійшли до бліндажа.
"У них був наказ не брати в полон, але хлопці сказали, що в нас є офіцер. Росіяни самі сказали: вас врятувало те, що ти офіцер, і нам за це можуть дати відпустку, за тебе".
31 грудня 2024 року Вадим потрапив у російський полон.
14 червня 2025 року його звільнили з полону.
"Я побачив зовсім іншу картину, аніж нам розказували у колонії. Тому я дуже радий, для мене це емоційна зустріч. Радий, що нарешті повернувся на рідну землю".
У полоні у новоприбулих українських полонених випитували про ситуацію в Україні, розповів пан Вадим.
"Це для нас був як ковток життя. Ми могли дізнатися, як насправді все. А так нам говорили: ви не потрібні Україні, Україна про вас не думає. У нас ізоляція була повна. Були такі випадки, що говорили щось і правдиве, але так мало і акуратно здалеку заходили, що ми і не вірили, що це дійсно може бути правда. У них робота, скоріше, була така – нас дизморалити".
У колонії кожен ранок починався з гімну Росії, а ще, розповів Вадим Гученко, російських пісень, яких мали знати не менше п’ятдесяти.
"Був доступ до книг, але щоб отримати книги, треба було вивчити десь 50 російських пісень, як оце «Маруся», «Катюша», Віктора Цоя, групи «Любе», будь-які Газманова. І ми йшли в їдальню — співали, вони там закомандували що. Мені складно далися всі ці пісні, але я хотів читати, бо окрім книг в тебе більше нічого не було, хіба ходити по периметру цілий день. Література різна була, в основному, радянщина".
За пів року перебування там, бачив одну доброчинну організацію, яка запропонувала передати матері Вадима інформацію про нього. Звістку про сина вона таки отримала, але після цього на її номер почали надходити погрози, розповів Вадим.
"Доходило до такого, що шантажували маму, погрожували, змушували якісь речі робити, писати щось. Не можу навіть уявити її стан, коли кажуть, що з вашим сином щось там станеться, якщо чогось не зробите. Я маму бережу, бо в мене менший брат також служить. І я розумію, що у мами хоч зараз відносний спокій, але в неї все одно є стрес за меншого брата".
Нині Вадим на реабілітації. За його словами, найбільше "дісталося" його спині.
"Зараз по собі відчуваю, що мені важко біг дається. Ще складно через навантаження. У мене в планах зараз відновити своє здоров’я, і потім поїдемо з нею або на море, чи Карпати, щоб відволікти, бо розумію, що їй це треба".
Чекає і на повернення українських військових, з якими був у колонії.
"Я запам'ятав 53 прізвища та імʼя тих, з ким я сидів. Як ми спали запам’ятав. У нас були двоспальні ліжка і коридорчик, і от я запам’ятав, хто де спить. Там же ж висіла табличка, хто де спить. Пам’ятаю, після звільнення в лікарні нам дали блокнот і ручку, я всіх їх виписав на листочок, щоб не забути, бо я знав, що можу забути. Зараз я, може, їх десять назву, якщо згадаю".
