Для розвитку вітрилінгу в Україні бракує тренерів, державної підтримки і човнів. Та попри це, в умовах війни яхтсмени виходять на воду — Черкаси вчергове приймають чемпіонат України.
Як тренуються майбутні чемпіони та чи є нині перспективи для розвитку вітрильного спорту — в ексклюзивному інтерв’ю Суспільному розповіли голова вітрильної федерації Черкаської області Микола Мейта та голова громадської організації "Козацькі вітрила"Андрій Шинкаренко.
Черкаси вчетверте приймають чемпіонат України з вітрильного спорту. Що це означає? Чи можемо вважати, що Черкаси стануть столицею вітрильного спорту України?
Микола: Чемпіонат України в Черкасах — це важлива подія для черкаських яхтсменів, черкаської спільноти, громадян Черкащини. Тому що це визнання наших успіхів, визнання того, що ми намагаємось, продовжуємо в тяжкий для нашої країни період розвивати вітрильний спорт. Дитячий вітрильний спорт, який лежить в основі майбутніх досягнень наших спортсменів, які, можливо, колись візьмуть участь в Олімпійських іграх.
Чому організатори обрали саме черкаську акваторію? На які фактори зважають, коли організовують змагання такого рівня?
Микола: В першу чергу, це можливість мати відкриту воду. Також акваторія повинна відповідати параметрам. Географічне розташування Черкас вигідне для багатьох областей нашої країни. Це основні фактори, які сприяли тому, що нас обрали для проведення чемпіонату України.
З яких регіонів приїжджали учасники до Черкас?
Микола: У цьому чемпіонаті брали участь спортсмени з Дніпра, Миколаєва, Одеси, Києва, Черкас, Харкова. Це ті, хто нині мають можливість тренуватися.
Пане Андрію, чемпіонат, що відбувся наприкінці травня, був присвячений пам'яті Вашого батька Володимира Шинкаренка. Він був одним із основоположників вітрильного спорту на Черкащині. З чого все починалося?
Все почалося багато років тому, коли мій батько був ще юним. Йому було всього дев'ять років, коли його захопив вітрильний спорт. І він не відпускав його до останньої хвилини життя. У нього був великий проєкт — катамаран "Аякс", який він побудував разом зі своїми колегами. На той час це було майже неможливо, бо не було матеріалів, не було достатньо знань, інтернету, не було нічого в принципі. Але вони змогли це зробити.
Далі був яхт-клуб "Парус", батько був одним із його засновників. Далі матросів ставало все менше, вони ставали старшими. І, відповідно, ми прийшли до такої ситуації, що було багато досвідчених яхтсменів у віці, але вже не було юнг. Тобто навіть елементарно пришвартувати яхту майже не було кому. Тому з'явилася ідея створити вітрильну школу на базі "Козацьких вітрил".
Пам'ятаєте, як разом із батьком вперше вийшли на воду?
Так, авжеж. Це було дуже багато років тому, мені було всього три. Ми вийшли з ним вдвох на яхті. І це було настільки яскраво для мене, що я запам'ятав це на все життя. Я тоді вперше став біля штурвала великої яхти. Для мене це було просто незабутньо.
Пане Миколо, як Ви прийшли у вітрильний спорт?
Микола: Я прийшов у вітрильний спорт завдяки своїм друзям. До цього я був у спорті, але в іншому — автомобільному. Був учасником збірної області по авторалі. Я їх вчив екстремального водіння, а вони мене вчили на яхті. Це було років 40 тому. Інструктування у нас почалося з того часу, коли "Козацькі вітрила" почали активно займатися розвитком вітрильного спорту. Володимир Шинкаренко — мій близький товариш. Я не міг стояти осторонь.
Розкажіть, які нині можливості для юнаків і дівчат у Федерації вітрильного спорту в Черкаській області?
Микола: Раніше в нас було шість вітрильних шкіл тут, у Черкасах. Але прийшов час, коли вони всі закрилися. Зараз вона існує одна і єдина — це там, де ми працюємо. Нам вдалося залучити спонсорів, які пройнялися ідеєю і допомогли нам організувати невеличкий флот, який зараз використовується для навчання дітей.
Наразі у нас вісім яхт типу "Лазер". Це всі одноосібні човни. Ми розвиваємо напрямок там, де яхтою управляє один член екіпажу. Є такі яхти, в якій два члени екіпажу, три, але такі човни більш коштовні. Тому це для нас, так би мовити, перспектива.
Як щодо тренерів? Є кому навчати дітей?
Микола: Тренерів дипломованих, які б закінчили вітрильний спорт, у нас в Черкасах немає. Так відбулося тому, що змінився закон. На сьогодні тренувати має право тільки людина, яка має спеціалізовану вищу освіту з фізичного виховання. Я, наприклад, інженер, механік, і не можу працювати тренером. Можу працювати інструктором, технічним супроводом. А тренером має працювати тільки дипломований спеціаліст, який закінчив фізкультурний факультет нашого, наприклад, університету.
Чи є можливість в юнаків та дівчат виходити на воду в умовах воєнного стану?
Андрій: Так, на сьогодні ми маємо таку можливість завдяки військовій адміністрації, виконуючи певні вимоги щодо виходу. Якщо лунає повітряна тривога, наші діти мають підходити до берега і швидко прямувати в укриття. Це основне правило стосовно військової адміністрації. Все інше — це правила заходу безпеки на воді, які ми забезпечуємо завдяки тренувально-навчальному нашому човну, супроводу, жилетам знову ж таки. Тобто все, що необхідно, все виконується.
Як відбуваються практичні заняття в дитячій вітрильній школі, окрім виходу на воду?
Андрій: Коли у нас немає можливості виходити на воду, тобто у осінньо-зимовий період, коли ще холодно, діти займаються на базі. Вони вчаться в'язати вузли, це теоретична частина. Навіть був у нас такий випадок, що лежав сніг надворі і ми зібрали один човен, а діти мали змогу його розбирати, збирати, налаштовувати вітрило. Це для того, щоб не забувалося.
Скільки коштує човен для участі в змаганнях національного рівня?
Микола: Для участі в змаганнях національного рівня потрібно мати сертифіковані човни, які мають сертифікат міжнародного класу. Яхта "Оптиміст", це найменша яхта, коштує приблизно від 5 до 6 тисяч євро. Яхта типу "Лазер" — трошки більша, коштує 10-12 тисяч євро. Якщо ми маємо йти в Європу, брати участь в чемпіонатах Європи, то ми повинні сертифікований інвентар, який підходить і для тренувань, і для участі в змаганнях.
Хто забезпечує ці витрати для юнаків чи дівчат, які беруть участь у змаганнях?
Микола: На сьогодні ми працюємо над питанням придбання сертифікованих човнів. І це питання відсотків на 90 близьке до завершення. У нас у планах не тільки човни, а й обладнання, радіостанції, спеціальний одяг, тому що не завжди так жарко, і вода не завжди має температуру плюс 20-23 градуси. Тренування проходять і ранньою весною, і восени. Але люди, які захворіли на хворобу, яка називається вітрильний спорт, йдуть на ці витрати для того, щоб займатися справою, яка їм подобається.
Пане Андрію, ви також "захворіли" на вітрильний спорт?
Андрій: Так, це "хвороба" на все життя. Коли виходиш на воду, то відчуваєш повну свободу, свободу від усього. Ти вже не належиш сам собі. Ти належиш стихії, вітру, воді, сонцю. Там все по-іншому, не так, як тут. Та можна відволіктися від рутинності і від того, що відбувається, на жаль, в країні. Ми маємо все-таки іноді переключатися, щоб наше ментальне здоров'я було на рівні.
Які результати показали ваші вихованці на чемпіонаті України?
Андрій: У нас є переможець в класі "Ультра", він бронзовий призер України. Тому нам є над чим працювати, і ми працюємо. Я думаю, що в наступні роки ми будемо показувати ще кращі результати.
На останній літній Олімпіаді, яка відбулася в Парижі в 2024 році, представників України, за інформацією Національного олімпійського комітету, серед вітрильників не було. Чому так відбувається?
Андрій: Перше — це те, що у нас є проблеми з логістикою. Країна перебуває в умовах війни. Потрібні тренери, які б виїжджали, потрібно, щоб спортсмени виїжджали, а не у всіх є дозвіл. Тому є питання, є проблеми, проте багато спортсменів представляють Україну на найвищому рівні. Цей вид спорту — не із дешевих, тому без підтримки держави тут, на жаль, буде дуже складно.
І ще один момент — багато хто наразі захищає нашу країну на фронті — спортсмени, тренери. І тут є просідання, на яке ми вплинути не можемо, адже перш за все мова йде про нашу свободу, нашу незалежність.
Пане Микола, на Вашу думку, в сучасних реаліях воєнного стану чи є перспективи для розвитку вітрильного спорту в Україні?
Микола: Перспективи мають бути завжди, тому що розвиваючи вітрильний спорт, ми демонструємо нашу силу духу, нашу можливість існувати в тяжкі часи, здобувати перемоги над собою, виборювати перемоги на міжнародних змаганнях. Я думаю, що перемоги в Олімпійських іграх ще будуть, і ми працюємо над тим, щоб вітрильний спорт став масовішим, доступнішим. Для Черкащини це має бути пріоритетний вид спорту, тому що в нас є вода, є люди, які хочуть займатися цим, є діти, які ходять до нашої школи.
Вітрильний спорт розвиває людину дуже багатогранно. Тут треба знати фізику, математику, географію, гідравліку, механіку. Гарно підготовлений яхтсмен – це хороший спеціаліст для будь-якої галузі українського господарства.
Чому доцільно нині розвивати вітрильний спорт і що це може дати країні в цілому?
Андрій: Перш за все, вітрильний спорт – це дійсно престижно у всьому світі. Великі країни, морські держави, такі як Італія, Великобританія, Іспанія мають потужний вітрилінг. Розвиток саме цього спорту підніме нашу країну до більш високих стандартів.
По-друге, це туризм. У нас дуже чудовий Дніпро. Коли закінчиться війна, я думаю, настане час саме розбудови нашого великого Дніпра. Є дуже багато островів, можна зробити дуже хорошу інфраструктуру. Це дасть поштовх, зокрема, і для розвитку економіки.
Чи маєте досвід участі в міжнародних регатах?
Микола: Найвіддаленіша точка, де я був на яхті з Кіпером, – це Карибський басейн. 12 днів. Це було неймовірно. Ми літаком з Парижу перелітали на острови і відвідали там Табаго Кейс. Це там, де великі черепахи плавають. Я маю міжнародну ліцензію з правом виходу в відкритий океан.
Як розвивається вітрильний спорт за кордоном і що ми можемо перейняти?
Микола: Наведу лише декілька цифр. Наприклад, сусідня Польща. Календар польської асоціації "Оптиміст" в рік нараховує понад 600 заходів. У нас, якщо порахувати, 60 по всій Україні. На жаль. Власне, з цього можемо зробити висновки. У нас є з кого брати приклад і до чого йти. Є над чим працювати.
