Військовослужбовець Андрій Литвинчук на позивний "Чунь" п’ятий рік зі зброєю в руках боронить Україну від російських військ у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені Костянтина Острозького. Андрій — одноліток незалежності України. Суспільному воїн розповів, що впевнений в перемозі. "Дотиснемо, доб’ємо і все буде Україна", — каже Андрій.
Андрій Литвинчук походить із села Глезне Любарської територіальної громади Житомирщини. Народився чоловік у грудні 1991 року одразу після всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України.
Зі слів Андрія, піти до війська було для нього справою честі — обіцянку щодо цього він давав на могилі батька.
"Батько воював у 92-й бригаді, був розвідником. Прийшов у 2016 році з війни, потрапив у госпіталь — там сказали, що серце не витримало, і він помер. І я дав клятву на батьковій могилі, що піду захищати нашу державу, піду бити ворога і гнати його з нашої землі", — каже військовий.
Полишивши роботу на хлібзаводі, Андрій Литвинчук підписав контракт зі Збройними силами України. Хотів йти у піхоту, втім, оскільки раніше чоловік не воював, то у війську йому порадили почати з артилерії. За рік Андрій все ж перевівся звідти — каже, що хотів бути ближче, аби безпосередньо бити ворога — російських військових. За словами Андрія, для нього це помста за батька і за весь український народ.
Повномасштабне вторгнення російських військ в Україну застало Андрія Литвинчука та його побратимів у селі Троїцьке під Попасною. Зараз Андрій є навідником бойової розвідувально-дозорної машини, виконує бойові завдання на Бахмутському напрямку — на відстані менше кілометра від позицій армії Росії.
"Прилітає" часто, але це лише підсилює бажання надсилати у відповідь нашому ворогу — російським військовим — свої "сюрпризи". З усього стріляємо: і з гранатомета, і з кулемета — що візьмеш у руки, з того і шмаляєш туди. Любимо сюрпризи ворогу робити. В ручному протитанковому гранатометі є болванка — туди беремо бензину, щоб підпалити їх, додаємо кульок", — говорить Андрій.
За словами воїна, щоразу йдучи на завдання, він думає не лише про те, як виконати поставлену задачу, а й про тих, хто чекає його вдома. Особливо про маму і дружину. Але навіть вдома у відпустці його не полишали думки про побратимів, які за роки служби у війську стали для нього другою родиною.
"Їздив з дружиною на море — побув там 5 днів, об’їздив усіх родичів за 15 днів, у друзів побував. Наскільки вистачило, 15 днів – це не місяць, не рік, але добре, що так. Я звик до війни. Рве вже назад сюди — до хлопців, до побратимів. Дивлячись на пекло війни зсередини, складно бачити безтурботне життя в тилу. Але я не хочу на цьому зосереджуватися. Адже треба працювати далі задля перемоги. Країні потрібні люди, щоб чимшвидше вигнати ворога, щоб він не топтав своїми берцями нашу святу землю. Дотиснемо, доб’ємо і все буде Україна", — каже Андрій Литвинчук.
Підписуйтеся, читайте, дивіться головні новини Житомирщини на наших платформах: